має бути дозволено тебе кривдити.
– Хтось намагався зробити саме це! – поскаржилася я. – Те… оте жахливе червоно-біле око! Воно лихе!.. Здається, воно часом дивиться на мене, поки я сплю…
– Я його питав, – сказав він. – Ясно? Я його питав. Я дивлюся на тебе і розумію… Я розумію. Я розповів йому про тебе. Розповів йому після того, як ти опинилася на тому дереві. Після того, як ти зрозуміла, що ти ешу, я спитав його ще раз. Він тебе не навчатиме.
– Ти розповів йому про червоне око?
– Так.
Тиша.
– Тоді я спитаю його сама, – просто сказала я.
– Не треба, – заперечив він.
– Хай відмовить мені безпосередньо, – сказала я.
У Мвітиних очах спалахнув гнів, і він відступив від мене.
– Мені не слід любити таку дівчину, як ти, – процідив він крізь зціплені зуби. Тоді повернувся й пішов геть.
Я зачекала, поки Мвіта не опинився достатньо далеко. Тоді відійшла на узбіччя дороги й зосередилася. Пір’їни в мене при собі не було, тож спершу довелося заспокоїтися. Після суперечки із Мвітою мене аж трусило, тож заспокоювалася я кілька хвилин. За цей час Мвіта зник. Але, як я вже казала, у подобі грифа мені відкривався весь світ. Я відшукала його з легкістю.
Я пролетіла за ним на південь від свого будинку, перетнувши пальмові ферми на південному кордоні Джвагіра. Хатина, до якої він прийшов, була міцна, але проста. Довкола неї блукало четверо кіз. Мвіта зайшов у меншу хатину поряд із головною. За обома хатинами відкривалася пустеля.
Наступного дня я пішла туди пішки, залишивши вікно своєї спальні відчиненим на випадок повернення в подобі грифа. Перед хатиною Аро росли ворота з кактусів. Я сміливо пройшла крізь отвір, обабіч якого стояли два високих кактуси. Я постаралася уникнути колючок, але одна таки зачепила мені передпліччя, коли я проходила. «Байдуже», – подумала я.
Головна хатина була велика, складена з піщаної цегли та саману й накрита солом’яною стріхою. Неподалік я бачила Мвіту, що сидів біля єдиного дерева, якому вистачило сміливості рости біля хатини. Я лукаво всміхнулася самій собі. Якщо це – хатина Аро, я можу прокрастися всередину, перш ніж Мвіта мене побачить.
Коли я ще не була й на півдорозі до входу в хатину, звідти неквапом вийшов якийсь чоловік. Найперше я помітила блакитний туман довкола нього. Коли він підійшов ближче, туман зник. Він був років на двадцять старший за мого батька. Волосся в нього було дуже коротко підстрижене. Темна шкіра виблискувала від сухості та спеки. На його білому кафтані було видно кілька скляних і кварцових амулетів. Він підійшов поволі й оглянув мене. Він мені зовсім не сподобався.
– Що таке? – запитав він.
– Ой, гм… – затнулася я. – Ви Аро, чаклун?
Він гнівно подивився на мене.
Я не здалася.
– Мене звати Оньєсонву Убайд-Оґундіму, я донька… падчерка Фаділя Оґундіму та донька Наджіби Убайд-Оґундіму…
– Я знаю, хто ти така, – холодно промовив він. Витягнув із кишені жувальну паличку та засунув собі до рота. – Ада каже, що ти можеш ставати прозорою, а Мвіта – що
