style="font-size:15px;"> Розділ 8
Брехня
Півтора року по тому я випадково підслухала розмову двох хлопців, які проходили повз мене. Їм було років по сімнадцять. В одного були синці на обличчі та перев’язана рука. Я читала книжку під деревом іроко.
– Ти так виглядаєш, наче тобі хтось на голову наступив, – сказав неушкоджений хлопець.
– Знаю, – сказав ушкоджений. – Я ледве ходжу.
– Кажу тобі, цей чолов’яга злий, він не справжній чаклун.
– О, Аро – справжній чаклун, – заперечив ушкоджений хлопець. – Злий, але справжній.
Вловивши ім’я, побіжно згадане у ніч мого Одинадцятого ритуалу, я нашорошила вуха.
– Гадаю, вивчати Великі містичні аспекти годен тільки той хлопака-еву, – сказав постраждалий хлопчина з великими мокрими очима. – Це безглуздо. Треба ж мати чисту кров, щоб…
Я встала й пішла геть; думки мені затуманила лють. Я сердито обшукала ринок, книжковий дім, навіть до себе додому зайшла. Мвіти не було. Я навіть не знала, де він жив. Це роздратувало мене ще більше. Вийшовши з хати, я побачила, як він чимчикує дорогою. Наблизилася до нього й ледве втрималася від того, щоб зацідити йому в обличчя.
– Чому ти мені не сказав? – закричала я.
– Не кидайся на мене так, – забурчав він, коли я до нього добралася. – Ти знаєш, що це безглуздо.
Я гірко розсміялася.
– Я нічого про тебе не знаю.
– Я серйозно, Оньєсонву, – застеріг він.
– Мені начхати на твою серйозність! – закричала я.
– Жінко, що на тебе найшло?
– Що ти знаєш про Великі містичні аспекти? Га? – Я гадки не мала, що то за Містичні аспекти, але їх від мене приховували і я хотіла негайно їх пізнати. – А… а як щодо Аро? Чому… – Я так розізлилася, що почала захлинатися повітрям. Я стояла мовчки й важко дихала.
– Ти… ти – брехун! – заверещала я. – Як мені взагалі тобі довіряти?!
Тут Мвіта позадкував. Я перейшла межу. І я кричала далі.
– Щоб про них дізнатися, мені довелося підслухати двох хлопців! Двох дурних, недолугих, звичайних хлопців! Я більше ніколи не зможу тобі довіряти!
– Він тебе не навчатиме, – з гіркотою промовив Мвіта, розвівши руками.
– Що? – перепитала я з надривом у голосі. – Чому?
– Хочеш знати чому? Гаразд, я тобі розповім. Сподіваюся, це тебе порадує. Він тебе не навчатиме, тому що ти – дівчина, жінка! – він кричав на мене зі сльозами гніву на очах. Ляснув мене рукою по животу. – Через те, що ти носиш отут! Ти можеш приносити життя, а з віком ця здатність переростає в щось іще більше, небезпечніше, нестабільніше!
– Що? – знову перепитала я.
Він сердито розсміявся й пішов геть.
– Ти надто завзята, – сказав він. – Фу, ти погано на мене дієш.
– Не кидай мене, – наказала я.
Він зупинився.
– Бо інакше що? – Він розвернувся. – Ти що, мені погрожуєш?
– Можливо, – сказала
