style="font-size:15px;"> – Так буває, – наполіг він. – І так, ми народжуємося з такою самою зовнішністю, як діти… від зґвалтувань. Тобі не слід вірити всьому, що ти чуєш і читаєш.
– Гаразд, – тихо сказала я. – Про… продовжуй.
– Моя тітка розповідала, що моя мати працювала на родину нуру, а син господарів потай розмовляв із нею. Вони закохались, а за рік моя мати завагітніла. Коли я народився, розійшлася звістка про те, що я – еву. В тому районі нападів не було, тож люди не могли збагнути, звідки я взявся. Невдовзі стало відомо про кохання моїх батьків. Моя тітка казала, що хтось побачив моїх матір і батька разом одразу після мого народження, що батько потай пробрався до її намету. Я ніколи не дізнаюся, хто нас зрадив – нуру чи океке.
Прийшов натовп – я знов-таки не знаю, нуру чи океке. Вони накинулись на мою матір із камінням. Накинулись на батька з кулаками. Про мене вони не згадали. Мене сховала в безпечному місці тітка, батькова сестра. Вони з чоловіком залишили мене в себе. Смерть батька наче виправдала моє існування.
Якщо батько – нуру, то дитина – теж нуру. Тож мене ростили як нуру в домі тітки та дядька. Коли мені було шість, дядько віддав мене в учні до чаклуна на ім’я Даїб. Гадаю, я мав бути за це вдячний. Даїб часто їздив на виставки. Дядько казав, що колись він був військовим. А ще знався на літературі. Мав багато книжок… і всі їх зрештою знищили.
Мвіта насупився й замовкнув. Я стала чекати, коли він продовжить.
– Дядькові довелося благати Даїба, щоб він мене навчав, і заплатити йому… тому що я – еву. Я бачив, як дядько його благав. – Мвіті явно було бридко. – Накарачках. Даїб плюнув на нього і сказав, що зробив йому цю ласку лише тому, що знав мою бабусю. Ненависть до Даїба заохочувала мене навчатися. Я був малий, але ненавидів як дорослий чоловік на піку своєї зрілості.
Дядько так благав і принижувався не без причини. Він хотів, щоб я був здатен захищатися. Він знав, що моє життя буде важке. Життя тривало, роки минали не без приємності. Доки мені не виповнилося одинадцять. Це було чотири роки тому. У містах знову розпочалися криваві розправи, які швидко дісталися й нашого села.
Океке давали відсіч. І знову, як уже було раніше, вони програвали за числом та озброєнням. Але в моєму селі океке лютували сильно. Вони штурмували наш будинок і вбили моїх тітку з дядьком. Згодом я дізнався, що полювали вони на Даїба та на будь-яких пов’язаних із ним людей. Я казав, що Даїб колись був у війську, – що ж, там усе було не так просто. Схоже, він прославився своєю жорстокістю. Моїх тітку та дядька вбили через нього, через те, що він навчав мене.
Даїб навчив мене робитися нехтовним. Так я й утік. Побіг у пустелю і сховався там на один день. Врешті-решт бунти було придушено, а всіх океке в селі вбито. Прийшовши до Даїба додому в надії знайти його труп, я застав дещо інше. Посеред його напівзгорілого будинку лежав одяг, у якому я бачив його востаннє, розкиданий по підлозі так, ніби Даїб просто розтанув у повітрі. А вікно було відчинене.
Я зібрав, що зміг, і помандрував на схід. Я знав, як зі мною поводитимуться. Я сподівався знайти Червоний народ, плем’я людей, які
