до мене дійде, що це стосувалося моїх місячних. До кінця залишалося ще близько одного дня, і кров виходила з мене поодинокими краплинками. Він же говорив так, ніби я вся була в ній.
Він з огидою показав на мій стан:
– А це має бачити лише твій чоловік.
Я знову спантеличилась, а тоді опустила очі й побачила, як виблискує ланцюжок у мене на животі, нависнувши над рапою. Я хутко його сховала.
– Хай те, що тебе переслідує, доконає тебе. Так краще, – сказав він.
– Будь ласка, – промовив Мвіта, підійшовши до нас. – Не ображайте її, оґо. Вона мені дорога.
– Так, знаю, ви всі тримаєтеся купи, – сказав Аро.
– Я не казав їй прийти! – твердо відповів йому Мвіта. – Вона нікого не слухає.
Я витріщилася на Мвіту, приголомшена та ображена.
– Мені байдуже, хто її послав, – сказав Аро, змахнувши своєю великою рукою.
Мвіта опустив погляд, і я мало не закричала. «Він в Аро наче в рабстві, – подумалось мені. – Наче океке в нуру. Але ж його ростили як нуру. Яка відсталість!»
Аро пішов геть. Я швидко повернулася й пішла назад, до кактусових воріт.
– Ти сама це на себе накликала, – загарчав Мвіта, йдучи за мною. – Я ж казав тобі не…
– Ти мені нічого не казав, – відповіла я і пришвидшила крок. – Ти з ним живеш! Він отак думає про таких, як ми, а ти ЖИВЕШ У ЙОГО ОСЕЛІ! Б’юсь об заклад, що ти йому куховариш і прибираєш! Мене дивує, що він узагалі їсть те, що ти готуєш!
– Усе не так, – заперечив Мвіта.
– Ні, так! – закричала я. Ми пройшли кактусові ворота. – Мало того, що я – еву, і того, що та штука хоче до мене добратися! Я ще й жіночої статі. Той божевільний, з яким ти живеш, любить тебе й ненавидить, але мене він просто ненавидить! Мене всі ненавидять!
– Твої батьки тебе не ненавидять, і я теж, – зауважив він. – Твої подруги тебе не ненавидять.
Я його не слухала. Я вже побігла. Я бігла, доки не впевнилася в тому, що він не біжить за мною. Я пригадала маслянисто-чорне пір’я, що вкриває могутні крила, сильний дзьоб, голову з мозком, розумність якого могла осягнути лише я та ще, може, той козлячий прутень Аро. Я полетіла високо й далеко, думаючи й думаючи. А діставшись нарешті додому, проскочила у вікно своєї спальні та обернулася на себе – тринадцятирічну, майже чотирнадцятирічну дівчинку. Я заповзла голяка в ліжко, не зважаючи на краплинки крові, й повністю накрилася ковдрами.
Розділ 9
Нічне жахіття
Я перестала розмовляти із Мвітою, а він перестав до мене ходити. Минуло три тижні. Я сумувала за ним, та моя злість на нього була сильнішою. Мій вільний час заповнювали Бінта, Лую й Діті. Якось уранці, коли я, набурмосившись, чекала їх на шкільному подвір’ї, повз мене пройшла Лую. Спершу я подумала, що вона мене просто не побачила.
Тоді помітила, що в неї нещасний вигляд. Її очі були червоні й розпухлі, наче вона поплакала чи не виспалася. Я побігла за нею.
– Лую! – гукнула я. – Ти в порядку?
Вона
