брязкотіння балабончиків оповістило, що пораються біля упряжі; це брязкотіння перейшло у виразний і безперервний дзенькіт, що потрапляв рухам коня, іноді він затихав, потім знову розливався від раптового струсу в супроводі глухого гупання копит об землю.
Несподівано двері зачинилися. Все стихло. Покляклі на морозі мандрівники стояли мовчки й нерухомо.
Білосніжна волохата завіса, виблискуючи, безупинно спускалася на землю; вона згладжувала обриси й укривала все льодовим мохом; і серед могильної тиші похованого під снігом міста чутно було лише якесь непевне й невловне шамотіння снігу, що, розвіюючись, падав; швидше натяк на шум, ніж самий шум, шелестіння легеньких порошинок, що, здавалося, виповняють простір, встелюють увесь світ.
Чоловік із ліхтарем знову з’явився, тягнучи за собою на поводі сумну коняку, що неохоче тюпала. Завівши її в дишель, він учепив посторонки й довго вовтузився коло неї, приладжуючи упряж, бо міг працювати лише однією рукою, тримаючи другою ліхтаря. Ідучи за другим конем, він помітив усіх оцих мандрівників, що непорушно стояли і зовсім побіліли від снігу, і сказав їм:
– Чому ви не сідаєте в карету? Принаймні будете під накриттям.
Вони, певно, не подумали про це, і тепер усі кинулися сідати. Троє чоловіків умостили своїх жінок в глибині диліжанса і залізли самі; за ними зайняли решту місць інші закутані невиразні німі постаті.
На підлозі карети було настелено соломи, в якій грузнули ноги. Дами, що сиділи в глибині, захопили з собою маленькі мідні грілки з хімічним вугіллям, тепер вони запалили їх і деякий час тихими голосами хвалилися одна одній вигодами, повторюючи все те, що кожній давно було відомо.
Нарешті, коли в диліжанс запрягли шестеро коней замість чотирьох – з огляду на важку дорогу – голос ізнадвору запитав:
– Всі сіли?
Голос ізсередини відповів:
– Так, усі.
Вони рушили.
Карета ледве-ледве посувалася вперед. Колеса вгрузали в сніг; весь короб рипів з якимось глухим потріскуванням, коні ковзались, сапали, аж пара з них валувала; а довжелезний фурманський батіг безупинно хляскав, метлявся на всі боки, змотуючись і розмотуючись тонкою гадюкою, і раптом стьобав округлий конячий круп, що сіпав од цього ще з більшим напруженням.
Помалу дніло. Ті легкі сніжинки, які один із подорожніх, чистокровний руанець, прирівняв до бавовняної заметілі, вже не падали. Неясне, наче брудне світло плинуло крізь великі, важкі та темні хмари, що надавали більшої сліпучості білому полю, де з’являлись то низка високих, вбраних у паморозь дерев, то хатка у сніговій відлозі.
Освітлені цією ранішньою зорею пасажири почали цікаво розглядатися на своїх сусідів.
У самій глибині, на кращих місцях, сидячи одне проти одного, куняли пан і пані Люазо, гуртові торгівці вином по вулиці Гран-Пон.
Люазо, колишній прикажчик, купив підприємство у свого збанкрутілого хазяїна і нажив великі статки. Він дуже дешево продавав дрібним сільським
