мав і справжню галльську вдачу – жваву, сміливу і щиру.
– Ось вона, моя печера, – мовив він, відкидаючи запону намету. – Там же й сідало.
Всередині, на вбитих у землю палях, розташовувалися рами, на які було напнуто кілька бичачих шкур.
– Дешево і сердито, – зауважив Альбер, роззираючись довкола.
– Дурниці: всього лише тисяча франків готівкою!
– Та ти що? А справи ж хоч рухаються?
– Що тобі сказати… Півроку я насилу зводив кінці з кінцями. Проте тижнів зо два тому мені вдалося знайти ямку, яка принесла мені тисяч десять. Загалом, небагато…
– Не засмучуйся. Я привіз тобі багатство!
– Що ти маєш на увазі?!
– Розповім коротко… Останнім часом я рідко бував у Парижі, зрештою одержав од свого повіреного листа, у якому він сповіщав про те, що весь мій статок ураз розтанув, мов хмарка дорожньої куряви, і то через сумновідомий біржовий крах. Я відразу ж примчав до Парижа, розпродав усю маєтність, виплатився з боргів, і ось, бачиш‚ не маю й копійки за душею.
– Зі мною було так само! Довелося продати навіть маєток Бель-Ер. Я насилу зберіг дві з половиною тисячі річного доходу для своєї бідолашної матері.
– Мені теж вдалося зберегти ферму у Вільрожі, яка приносить… аж триста франків чистого збитку на рік. Але ж треба з чогось жити, а змусити себе до чиновницької служби я не міг… І тоді Анні спала на думку геніальна ідея…
– Анні? – вигукнув Александр. – Хто така Анна?
– Хай йому біс, моя дружина! Я ж бо одружився! Авжеж, ти ж нічого не знаєш. Ми познайомилися півтора року тому зовсім недалеко звідси – у Трансваалі. Міс Анна Смітсон – донька методистського проповідника. Один такий собі пан… словом, один бурмило-бур, справжній бандит, домагався її руки. У нас із ним була дуель, у якій бути за секунданта з його боку зголосився мій нинішній тесть, її батько. Бур стріляв так невлучно, що куля пробила вухо, але не мені, а вельмишановному Божому слузі… Тож не дивно, що вже за тиждень щасливим чоловіком Анни став саме я. Друже мій, кажу тобі, вона – справжня перлина…
– Чудово! – перебив його Александр, усміхаючись. – Але повернімося до геніальної ідеї твоєї дружини.
– Усе просто. Може, тобі відомо, що ще 1750-го, коли Ґрикваланд належав голландцям, місіонери склали мапу, де на цих землях, на той час майже не досліджених, були позначені величезні поклади алмазів. Виявилося, що і кафри, й бушмени використовували ці коштовні камені не тільки як прикраси, а й як знаряддя праці, – наприклад, обробляли ними жорна для млинів… Отже, Анна прочитала мені цілу лекцію про властивості алмазів. Вона, щоб ти знав, народилася в цих місцях, просто у фургоні, коли її татусь проповідував Євангеліє аборигенам. Моя дружина знає п’ять місцевих говірок… Прошу, не підганяй мене! Я вже підходжу до суті. Саме Анна врятувала від смерті одного кафра на ім’я Лакмі, нащадка могутнього вождя. А що чорношкірі вельми вдячні люди, то цей Лакмі прихилився до пасторової родини
