ділянку.
– Гаразд! Я завтра ж продам свою концесію, інструменти, намет, решту алмазів – і гайда в дорогу!
– Чому завтра? Чому не зараз же?
– Треба знайти покупця…
– Покупців тут хоч греблю гати. Неподалік я примітив сарайчик якогось торгівця – він продавав консерви і воду. Там, де є торгівля, можна домовитися про що завгодно.
– Ти, мабуть, маєш на увазі власника здоровенного фургона, з двадцятьма биками в упряжці. Він тільки вчора прибув.
– Можливо… Кажу тобі: хутчіше розпродуй усе – і гайда звідси!
Немолодий торговець прийшов, щойно його покликали. Він ретельно оглянув Александрові алмази, обмацав, зважив і купив, а з ними і все інше. Крім грошей – двадцять тисяч франків золотом, торговець на додачу дав Александрові міцну, молоду, проте норовисту конячку. Втім це зовсім не бентежило досвідченого верхівця-француза.
Щойно запали сутінки, троє європейців у супроводі двох чорношкірих покинули копальню і рушили на північ, до країни західних бечуанів, яка починалася всього за кілька кілометрів од Нельсонсфонтейна.
А вже наступного дня, щойно вранішнє сонце виткнулося своїм краєчком над обрієм, копальнею розлетілася чутка про нічне вбивство. Галасливий натовп зібрався навколо фургона, що належав літньому торговцю, а двоє поліцейських тим часом оглядали фургон усередині. Труп старого лежав у калюжі крові при вході. Очі його були широко розплющені, обличчя спотворювала жахлива гримаса. Ніж убивці досі стримів у прохромлених грудях жертви; поряд заклякло тіло сторожового пса – його також зарізали.
У фургоні хтось усе поперевертав догори дриґом, скрізь залишивши криваві відбитки пальців. Скриню для цінностей було зламано і перекинуто, на підлозі валялися алмази, що їх у поспіху не помітили грабіжники.
Відгорнувши запинало у фургоні, поліцейські знайшли двох зв’язаних жінок – вродливу білу дівчину і стару прислугу-негритянку.
– Татку мій! Таточку!! – заламуючи руки, скрикнула дівчина, ступила кілька кроків, заточилася і впала на труп старого.
Це жорстоке вбивство торговця викликало загальне обурення: таких звірячих злочинів на копальні досі не бувало, хоча крадіжки траплялися часто. Розлючений натовп жадав помсти.
Поки нещасну дівчину приводили до тями – її непритомність змінилася жахливою істерикою, один із полісменів намагався бодай щось з’ясувати у старої служниці. Але та нічого не знала: вона спала біля своєї пані, коли чиїсь руки грубо схопили їх обох у темряві й зв’язали пасками.
Вільям Саундерс, який на копальні мав прізвисько «майстер Вілл», перервав допит – зовні долинав лемент розлюченого натовпу, що вимагав суду Лінча. Він із поважним виглядом вийшов із фургона, обвів присутніх байдужим поглядом і промовив:
– То кого, власне, ви збираєтеся лінчувати?
Юрма зашуміла, але поліцейський владним жестом заспокоїв усіх.
