злочину.
– Убив старого напевно або сам француз, або його дружки… – почув Вільям Саундерс вкрадливий голос і флегматично подумав: «Можливо, звичайно. А втім…»
Розділ 2
Після чотириденного переходу Альбер де Вільрож і Александр Шоні розташувалися на перепочинок попід розложистим баобабом. Над жаром прогорілого багаття шкварчала нанизана на замашну гілляку туша капського тупорилого кабана.
Жозеф чистив рушницю, пильнуючи майбутню печеню, апетитний вигляд і запах якої тішив зір і нюх вічно голодних чорношкірих. Обидва неголосно нахвалювали смак «маленького слона» – саме так зулуси називають цю ікласту тваринку з паскудним характером.
Навкруги стояла тиша, коні мирно паслися на зеленій травичці.
– Бачиш, друже, – мовив Альбер, – найдивовижніші, здавалося б, примхи людської фантазії врешті-решт стають реальністю. І саме це мене захоплює! Ти пам’ятаєш, з яким радісним трепетом і натхненням я ковтав книги про пригоди, не маючи сили стримати шалене калатання свого хлоп’ячого серця? Усю свою юність я мріяв про подорожі й неймовірні пригоди, які так яскраво вихваляли у своїх творах мої улюблені автори. Я марив цим тропічним раєм…
– Браво! – хмикнув Александр. – Досить базікати. На мене твоє красномовство не діє, бо я давно виріс із коротких штанців. І скажу відверто – не бачу нічого райського і захопливого в тому становищі, в якому ми з тобою опинилися.
– Який ти приземлений тип!
– Так воно й є! Спробуй поміркувати розсудливо. Я – пересічний француз, якого демон мандрів ніколи не спокушав. Я простий, як та земля, де я вперше побачив світ Божий. Відтоді спокійнісінько розподіляв свій час між клопотами у маєтку і світським життям у Парижі…
– А тепер ти потрапив у Південну Африку, сидиш під баобабом, і на тебе чекає печеня з дикого кабана! – вигукнув Альбер. – Невже ти досі не втямив, що статися може все що завгодно? А махати кайлом – досить дивний спосіб повернути свій статок для такої простої й приземленої людини, як ти!
– Що стосується моєї ділянки на копальні, якої я позбувся, то скажи мені, що розумніше: вирушити з тобою на одчай душі шукати невідомо що невідомо куди чи й далі порпатися в запорошеній ямі, ризикуючи сконати в ній будь-якої миті?
– Тебе, Александре, не перебалакаєш! Але перед нами чарівна країна скарбів, мені ж потрібно зовсім небагато. Я присягнувся відбудувати Вільрож, повернути свої каштанові гаї й подарувати своїй коханій Анні найбільший діамант у світі, а ще…
– Прошу до столу, – гукнув Жозеф, який уже нарізав шматочками соковите кабаняче м’ясо.
– От якби нас бачили зараз наші паризькі приятелі! – зауважив Александр. – Уявляю собі їхні уїдливі зауваження…
– А самі вони що за люди? – Альбер помахав кухареві рукою. – Припхаються до модного ресторанчика й знуджено колупаються у своїй вишуканій вечері та знай цмулять із келихів кисленьке винце, попихкують сигарами, а відтак годинами чешуть язиками…
