й так далі, а він, нетямлячись із люті, вже давав нову команду. Ми ще не спітніли, а він уже захрип.
Тоді він дав нам спокій. Правда, він і далі називав нас чортовим кодлом. Але в тих словах вчувалася пошана.
Серед унтер-офіцерів були й порядні люди, що поводилися куди розумніше, такі становили навіть більшість. Але всі вони передовсім прагнули якнайдовше зостатися на своєму тепленькому тиловому посту, а цього домагався тільки той, хто не жалів новобранців.
Тож ми скуштували, певне, всіх можливих видів казарменої муштри й не раз аж ревли з люті. Дехто з нас через ту муштру захворів, а Вольф навіть помер від запалення легенів. Та ми самі мали б себе за нікчем, якби підкорилися. Ми стали черствими, недовірливими, безжальними, мстивими, брутальними – і це було добре, бо саме тих якостей нам бракувало. Якби ми потрапили на передову без цієї муштри, багато з нас напевне збожеволіло б. А тепер ми були підготовлені до того, що нас чекало.
Ми не зломилися, ми пристосувались. У цьому нам зарадили наші двадцять років, хоч саме через них дещо давалося нам надто важко. Але найголовніше було те, що в нас прокинулося міцне й дійове почуття єдності, яке згодом, на фронті, переросло в найкраще, що тільки дала нам війна, – у товариськість!
Я сиджу на ліжку в Кеммеріха. Він іще дужче змарнів. Навкруг нас страшенна метушня. Прибув санітарний поїзд, і тепер у палатах відбирають поранених, яких можна транспортувати далі. Повз Кеммеріхове ліжко лікар проходить, навіть не глянувши в наш бік.
– Іншим разом, Франце, – кажу я.
Він підводиться на подушках, спираючись на лікті.
– Мені ампутували ногу.
Отже, він усе-таки дізнався. Я киваю й кажу:
– Хай тебе тішить, що ти тільки цим відбувся.
Він мовчить.
Я проваджу далі:
– Тебе ж могло поранити в обидві ноги, Франце. А Вегелер втратив праву руку, це куди гірше. І ти ж поїдеш додому.
Він дивиться на мене:
– Ти так гадаєш?
– Атож.
– Ти так гадаєш? – повторює він.
– Безперечно, Франце. Тільки тобі треба після операції вбитися в силу.
Він подає мені знак підсунутися ближче. Нахиляюся до нього, і він шепоче:
– Я в це не вірю.
– Не мели дурниць, Франце, за кілька днів ти сам упевнишся. Подумаєш, ампутували ногу. Та тут іще й не таке роблять.
Він піднімає руку.
– Глянь-но сюди, на ці пальці.
– То від операції. Добряче жери, і тоді швидко одужаєш. Вас тут непогано годують?
Він показує на миску, ще наполовину повну. Це мене непокоїть.
– Франце, ти повинен їсти. Найголовніше – їсти. Адже з цим тут начебто добре.
Він ніби не слухає. Трохи помовчавши, повільно говорить:
– Я так хотів стати лісничим.
– Ти ще встигнеш, – заспокоюю
