дайте йому померти!
Мені паморочиться в голові. Дух карболки та тліну заповнює легені, повільно заповзає в них, наче рідота, і душить.
Сутеніє. Обличчя в Кеммеріха блякне, він лежить у подушках такий блідий, що аж світиться. Губи тихо ворушаться. Я схиляюся над ним. Він шепоче:
– Якщо знайдете мого годинника, відішліть його додому.
Я не заперечую. У цьому немає тепер сенсу. Його не переконаєш. Мені боляче від моєї безпорадності. Це чоло із запалими скронями, ці вуста, власне – оголені щелепи, цей загострений ніс! А вдома, там, куди мені треба написати, огрядна заплакана жінка. Якби вже відбути того листа!
Палатами ходять санітари з пляшками й відрами. Один з них підходить ближче, придивляється до Кеммеріха та йде далі. Видно, він чогось чекає, мабуть, йому потрібне ліжко.
Я присовуюся ближче до Франца й починаю говорити, наче це може його врятувати:
– Можливо, тебе відвезуть до санаторію, що стоїть на монастирській горі серед вілл. Тоді з вікна ти бачитимеш поле, аж до отих двох дерев на обрії. То найкращий час, коли достигає хліб; надвечір поле міниться під призахідним сонцем, немов перламутрове. А тополина алея біля монастирського струмка, де ми колись ловили пліточок, пам’ятаєш? Ти зможеш знову зробити собі акваріум і розводити риб, зможеш ходити, куди тобі заманеться, ні в кого не питаючись, і навіть грати на піаніно, коли схочеш.
Я схиляюся до його обличчя, не видного в присмерку. Він іще дихає, тихо дихає. Обличчя в нього мокре, він плаче. Ох і дурницю я втяв з отими теревенями!
– Ну, Франце… – Я обіймаю його за плечі й тулюся обличчям до його обличчя. – Може, ти тепер спатимеш?
Він не відповідає. Сльози течуть у нього по щоках. Треба б їх витерти, але мій носовичок дуже брудний.
Минає година. Я сиджу й пильно стежу за виразом його обличчя: раптом він схоче ще щось сказати. Якби він розкрив рота й заволав! Але він тільки плаче, відвернувшись до стіни. Він не згадує ні матері, ні братів і сестер, він узагалі нічого не говорить, це вже напевне зосталося десь позаду; він опинився сам на сам зі своїм недовгим дев’ятнадцятирічним життям і плаче, бо воно залишає його.
Ніколи я вже не бачив такого тяжкого, розпачливого прощання з життям, хоча смерть Тьядена теж була нелегкою: цей дужий, як ведмідь, чолов’яга кричма кликав свою матір і з виряченими очима в розпачі відганяв багнетом лікаря від свого ліжка, аж поки впав мертвий.
Нараз Кеммеріх застогнав і почав харчати. Я схоплююся на ноги, вибігаю з палати та кричу:
– Де лікар?! Де лікар?!
Побачивши чоловіка в білому кітелі, я чіпляюся за нього.
– Ходімте швидше, а то Франц Кеммеріх помре.
Він випручується й питає в санітара, що стоїть поруч:
– Про кого він?
Той відповідає:
– Ліжко двадцять шість, ампутація ноги.
