не розумію. У землі нуртують якісь сили, вони вливаються в мене крізь підошви. Ніч потріскує електрикою, фронт глухо гримотить, наче грає цілий оркестр із самих барабанів. Тіло в мене пругке, у кожному м’язі грає сила, я хекаю й пирхаю. Ніч живе, я живу. І відчуваю голод, дужчий, ніж голод шлунка. Перед бараком стоїть Мюллер, чекає на мене. Я віддаю йому чоботи. Ми заходимо, і він їх міряє. Чоботи йому саме до ноги…
Він порпається у своїх запасах і простягає мені чималий шмат сервілату. А до цього – гарячий чай із ромом.
Ми дістаємо поповнення. У бараках уже немає вільного місця: усі солом’яні матраци зайняті. Здебільшого то літні люди, але до нас прислали також двадцять п’ять хлопців із польових навчальних пунктів. Вони майже на рік молодші за нас. Кроп штовхає мене:
– Ти вже бачив тих дітлахів?
Я киваю. Ми тепер запишалися, голимося при всіх на подвір’ї, походжаємо, заклавши руки в кишені, згорда поглядаємо на новобранців і почуваємося бувалими фронтовиками.
Качинський приєднується до нас. Ми йдемо через стайні й підходимо до новачків, вони саме одержують протигази й каву. Кач питає в одного з наймолодших:
– Мабуть, ви вже давно нічого путящого не їли, еге?
Новачок кривиться:
– Вранці – хліб із брукви, на обід – вінегрет із брукви, на вечерю – котлети з брукви й салат із брукви.
Качинський співчутливо свистить.
– Хліб із брукви? То вам пощастило: тепер печуть уже з тирси. А що ти скажеш про квасолю? Їв би?
Хлопець червоніє.
– Ще й дражнитесь!
Качинський каже тільки:
– Неси казанок.
З цікавості ми йдемо за ним. Він підводить нас до діжечки біля його матраца. Діжечка й справді наполовину повна квасолі з м’ясом. Качинський стоїть перед нею, наче генерал, і каже:
– Око – глядь, рука – хап! Це гасло справжніх солдатів.
Ми вражені. Я питаю:
– Сто чортів, Каче, звідки це?
– Помідор тільки зрадів, як я в нього забрав. За це я дав йому три шматки парашутного шовку. А квасоля й холодна смакує.
Він щедро насипає новачкові й каже:
– Як іще колись зазирнеш сюди з казанком, то в лівій руці тримай сигару чи жменю тютюну. Втямив?
Тоді він обертається до нас:
– Вам, звісно, й так насиплю.
Качинський – незамінний чоловік, він має якесь шосте чуття. Такі люди є скрізь, але відразу їх важко розпізнати. У кожній роті знайдеться один або й двоє таких солдатів, Качинський – найбільший проноза, якого я тільки знаю. За фахом він, здається, швець, та річ не в тім, він знається на всякому ремеслі. З ним добре приятелювати. І я, і Кроп – його приятелі, і Гайє Вестгуз, можна сказати, теж. Але він швидше виконавчий орган: коли треба щось залагодити кулаками, він робить те, що Кач скаже. І дістає тоді свою пайку.
Потрапляємо ми, приміром, уночі в зовсім не знайому
