і коричневий, з рудуватим відтінком «німець» трусили в його бік. Внутрішній голос підказав Денисові: це не печальна дворняга, ці навіть не обгавкають – кинуться, поженуться, не втекти.
Гарячково роззирнувшись у різні боки, побачив Черненко невеличку халабудку. Дуже схожу на сарайчик, де зберігають різні інструменти. В селі бабця в подібній халабудці ховала лопати, граблі та сапку. Часу на роздуми не було – зайцем метнувшись до рятівного сховку, Денис шаснув усередину і причинив за собою на диво міцні, як для такої халупки, двері.
Вчасно.
Зовсім поруч хряснули двері. Наблизилися важкі кроки. Чоловічий голос роздратовано промовив:
– Скільки разів тебе просив, Артуре – не лишай сарай навстіж!
Денис забився в найтемніший куток. На ходу підхопив шматок брудного брезенту, який валявся на земляній підлозі, потягнув на себе.
Двері прочинилися. Щось м’яко стукнулося об підлогу. А тоді, на превеликий жах чемпіона, ззовні брязнули ключі.
8. У полоні
Кроки віддалилися.
Денис зсунув з себе брезент, став рачки, підліз до дерев’яної стіни сарайчика, легенько торкнув її рукою. Збито з дощок, причому – яких попало. Судячи з усього, будівельним матеріалом стали частини зовсім уже старих човнів. І вибрані найціліші: халабудка, яка на перший погляд виглядала сірниковим будиночком, зблизька виявилася неоковирною, проте досить міцно збитою.
Це не означає, що її не можна розламати. Кілька хороших ударів плечем чи ногою – і все, полонений на волі. Проте безшумно вибратися не вийде аж ніяк. І вже напевне першими на гуркіт прибіжать тутешні собацюри. Денис чомусь не був певен, що Кепка та його приятель із вагончика поспішать відкликати собак, коли ті почнуть сіпатися на непроханого гостя.
Картаючи сам себе за дурну халепу, Черненко звівся на рівні ноги, обтрусив штани на колінах і глянув, що ж кинув у сарайчик господар. Величенький мішок лежав на землі і ворушився. Наблизившись, Денис боязко торкнув його ногою. Всередині заворушилося сильніше, почулося скавчання. Ясно, там якась тварина. Очевидно, песик, раз уже вся ця історія на собаках зав’язана. Вирішивши не розв’язувати мішок, Денис підійшов до дверей. Тепер зрозуміло, чому вони такі міцні – тут час від часу щось переховують, і стороннім очам не треба знати, що саме.
Штовхнув двері. Зачинено. Коли їх відчинять найближчим часом – невідомо. Не хотілося б ночувати тут, на брудному брезенті, поруч із собакою в мішку. Припустімо, мішок заберуть. Та двері знову не забудуть зачинити. Невже доведеться здаватися і придумувати пояснення для цих собачників? Кепка – не дурний. Відразу згадає хлопчиська, котрий сидів навпроти нього в маршрутці. Складе два і два, все зрозуміє…
Тільки тепер Денис зрозумів усю серйозність та небезпечність свого становища. А коли готовий уже був остаточно впадати у відчай, почув за тонкою стіною:
– Егей, ти тут?
Бути
