ліворуч, зиркнув праворуч, подивився прямо – наче собак не видно. Та й людей теж. Зібравшись, Максим одним ривком подолав відстань від сарайчика-халабуди до вагончика і буквально закотився туди. Коли перевернувся на живіт, мало не зомлів. Просто перед обличчям, сантиметрах у десяти, стояла брудна бляшана миска з якимось їдлом. Явно не для людини. Отже, пес, якому це призначено, просто зараз може прибігти на своє місце…
Проте міняти місце було вже пізно. Над головою грюкнуло, і сходами спустилися спочатку ноги в знайомих уже кросівках, потім – ноги, взуті в шнуровані армійські чоботи, у які заправлені зелені плямисті штани.
«Тільки б не помітили!», – майнуло в Максимовій голові. Розпластався на землі, завмер.
9. Помилка викрадача
– Значить, кажеш, вигорить справа? – говорив Плямистий, і його голос, на відміну від голосу Артура, виявився на диво приємним. Власник такого голосу не може замислювати щось лихе.
– Насправді, нічого складного не бачу, – хвалькувато відповів Артур.
– А хіба ми не домовлялися – проблемних собак не шукати? – тепер у голосі Плямистого звучала погроза.
– Тю! Які тут проблеми?
– Дуже великі, Артурко! Добре, якщо ти їх розв’яжеш. А якщо ні? Взяв у якогось пацана останні заощадження зі скарбнички. Мама йому, ма’ть, на пиріжки і лимонад давала, він не доїдав, не допивав, і все для чого? Для того, аби якийсь Артурко просто так собі все запацючив?
Максим під вагончиком закусив губу. Хвацько тут його прорахували і розкололи, нічого не скажеш. Не важко здогадатися, як школяр назбирав папушу з дрібних купюр. Та не кожен здатен розуміти, яку цінність оцей дріб’язок може являти для семикласника і які надії він може покладати на нього. Варто цим надіям не виправдатися…
– Коли пацан зрозуміє, що нехороший Артурко його недоїдені з початку навчального року пиріжки ось так узяв і злимонив, він побіжить скаржитися мамі, – Плямистий ніби читав Максимові думки. – Гаразд, пацан проклацав і десь загубив улюбленого собаку. Нехай пацана навіть насварили. Тільки одне діло – собака кудись забіг, і зовсім інше – дорослий лоб ні за що забирає в наївної дитини вистраждану копійчину, його єдиний скарб. Мама за вечерею доводить цей прикрий факт до відома тата. А тато починає дізнаватися, хто ж він такий – нехороший молодик Артур, котрий видурює грошики в наївної дітвори. Це ще, Артурко, півбіди. Біда – коли тато хлопчика покличе на допомогу дядів поліціянтів. А ці дяді в формі дізнаються, з ким же водить дружбу і має спільні справи нехороший Артур. Невже ми для того починали наш маленький бізнес, аби так по-дурному запалитися?
– Чого відразу – палитися? – Артур говорив водночас обурено і плаксиво.
– Того, друже, що собачка породи пекінес – не рідкість у нашому славному місті. Але й не так уже часто трапляється. Роздобути її за три обіцяні дні ти навряд чи зможеш, – тепер голос Плямистого втратив усю свою повчальність та добродушність, чоловік перейшов на жорсткий тон: – Домовлялися: беремося шукати лише зниклих
