вразила її безтактність. Саме час було втрутитися; я рвонув угору ґвинтовими сходами, стрибаючи через дві сходинки – аж тут мелодія – така ніжна і сумна, така знайома, долинула знизу, з прочинених дверей підвалу…
Я автоматично зробив два кроки – і зупинився.
Я не чув цієї мелодії відтоді, як мені було дванадцять. Я не пам’ятав її – хіба що в кошмарних снах, які давно минули…
Дивно, що я не закричав. Якось стримався.
Мелодія стала голоснішою. Те, що видавало її, безсумнівно піднімалося на світло; мені здалося, що це… мій бутон, що за роки виріс і розжирів, пре з підвалу, піднімаючи дошки. І щастя, що штани мої залишилися сухими, бо наступної хвилини з підвалу вибралася Іринка з дитячою шарманкою в руках. Вилазячи, вона на якийсь час перестала крутити ручку шарманки, і мелодія стихла.
– Що… – вимовив я.
Іринка знову взялася за шарманку, і в цей момент я вмить стрибнув зі сходів і вирвав іграшку у неї з рук.
Іринка відскочила і мало не впала у відкриту кришку люка. У дуже блакитних оченятах її з’явився спочатку переляк, а потім злість.
– Ти… чого? – сказала вона тихо, але загрозливо.
Я відступив, тримаючи шарманку за спиною.
– Віддай… – все так само тихо промовила Іринка, і це була не вимога, а порада.
Я знав, що виглядаю дивно, але нічого не міг із собою вдіяти.
– Ма! – крикнула Іринка.
Нагорі відчинилися двері:
– Що?
– Скажи йому! Він шарманку забрав!
– Хто?
На сходах почулися кроки. Здригнулися залізні перила у мене під долонею; купувальниця спершу обігнула мене, потім здивовано заглянула мені в обличчя:
– Що трапилося?
– Він шарманку забрав, – повторила Ірчик. – Я у підвалі знайшла шарманку, а він забрав…
– Ти спускалася в підвал?!
– А що таке? Там класно…
– Ось шкодую, що взяла тебе…
– Так скажи йому – нехай шарманку віддасть…
Я витяг іграшку з-за спини. А кляте дівчисько вирвало її перш, ніж я встиг щось пояснити. І тут же крутнуло ручку…
– Ні! – гаркнув я так, що навіть Іринка здригнулася.
Купувальниця насупилася:
– З якого це дива ви кричите на дитину?
– Вибачаюся, – сказав я через силу. – Прошу вибачення. Це не дуже хороша річ. Ця музика… викликає у мене дуже погані… будить гидкі… спогади. Прошу – дуже – зрештою, вона брудна, мало що там валяється в підвалі…
Жінка з сумнівом подивилася спершу на мене, а потім на шарманку. Владно простягла руку, й Іринка, хмикнувши, віддала іграшку матері.
– Гм… – сказала купувальниця, розглядаючи шарманку. – Тут написано: «Народна французька пісенька… “Навіщо ти зламав мою квітку?”».
– Що? – запитав я тихо.
– «Навіщо ти зламав мою квітку», –
