style="font-size:15px;"> Я рушив нагору вузькими крученими сходами, на другому витку зупинився і подивився вниз. Клієнт навіщось знімав зі стіни найближчу картину; я геть не розуміюся на живописі, і кілька помідорів на блакитному столі нічого не сповістили ні серцю мойому, ні розуму. Я зібрався був іти далі, коли клієнт, захекавшись, розгорнув картонку зворотним боком до мене.
Я вчепився у вузькі перила, ще не розуміючи, звідки страх, але кров уже хлинула від обличчя, щоки оніміли, а долоні прилипли до заліза. На зворотному боці картонки була намальована стара жінка. Дуже стара. І дуже знайома. Та, що продала мені колись квіткову цибулину.
Напевно, мій вигук був дуже виразний. Принаймні, клієнт на мить вийшов зі своєї похмурої сплячки і поглянув на мене занепокоєно:
– Що?
– Дозвольте глянути, – сказав я сухими губами і дуже обережно, намагаючись не оступитися, спустився зі сходів.
Клієнт виглядав здивованим:
– Що?
Картонку він поставив під стіною – помідорами назовні.
Не звертаючи уваги на його подив, я підняв картину і повернув зворотним боком. Там, на вивороті, не було ніякого портрета – тільки тіснилися, переплітаючись листям, дуже дрібні сині, коричневі і темно-жовті квіти. Абстрактний малюнок, як ото на шпалерах.
– Вибачте, – сказав я, опускаючи картонку. – Мені здалося…
Клієнт навіть плечима не знизав.
Ясно було, що переплетення квіточок зіграло зі мною злий жарт, адже стара випливла з пам’яті зовсім випадково – однак чарівність будинку з флюгерами для мене згасла. Я блукав кімнатами, робив позначки в записнику, виходив на балкони, оглядав горище і підвал – усе це механічно, ніби долаючи зубний біль. Все зрозумілішим ставало, що будинок, попри все, перебуває у чудовому стані. Але тим сильніше хотілося забратися звідси. Неначе починалася застуда, голова боліла все сильніше, хотілося чаю, а краще – горілки…
На щастя, коли ми закінчили – я зробив навіть кілька знімків з різних ракурсів, щоб показувати фотографії потенційним покупцям, – клієнт запропонував мені коньяку.
Я з радістю погодився, випив більше, ніж слід було, і на зворотному шляху дрімав у машині.
Я працював з будинком художника, як ювелір з алмазом. Густо засіяв пропозиції – починаючи від звичайних газет і закінчуючи елітарними, доступними далеко не всім глянцевими джерелами інформації.
Невдовзі дехто вже «клюнув»; і через деякий час мені була призначена зустріч з першим покупцем. Розмова надихнула мене; розіклавши на столі фотографії, я докладно відповідав на тисячу хитромудрих питань; в основному вони стосувалися не будівлі навіть, а колишніх хазяїв, їх родоводу і заповітів, останніх новин в області оподаткування та інших тонких матерій.
– Цікаво… – сказав покупець, раптом обірвавши власну думку. Він з усмішкою розглядав одну з фотографій; а я не зрозумів, що саме так його розвеселило, дочекавшись, коли фотографія лягла на стіл, і я й собі взяв її в руки.
На фотографії був будинок. Західне
