себе існує і для неї, бо в особі пана вона вбачає свій об’єкт. Крім того, рабська свідомість – це не тільки такий цілковитий розпад узагалі, бо під час служіння вона справді здійснює це служіння; служачи, раб скасовує в кожному окремому моменті свою прив’язаність до природного існування і відкидає його своєю працею.
Проте чуття абсолютної влади – і взагалі, і в конкретній формі служіння – це тільки розпад у собі, і, хоча страх перед паном – початок мудрості, свідомість при цьому сама для себе не є буттям-для-себе. Проте через працю ця рабська свідомість приходить до себе. Звісно, в моменті, що відповідає бажанню у свідомості пана, здається, ніби аспект несуттєвих відносин із річчю припадає на долю рабської свідомості, бо річ при цьому зберігає свою незалежність. Бажання зберегло для себе тільки чисте заперечення об’єкта, а отже, нічим не применшене чуття власної гідності. Але таке задоволення саме тому й минуще, що йому бракує аспекту об’єктивності, або ж тривкого існування [Bestehen]. Натомість праця – це затамоване бажання, затримана минущість; іншими словами, праця формує річ. Негативні відносини з об’єктом стають формою цього об’єкта, тим, що лишається, бо об’єкт має незалежність саме для того, хто працює. Ця негативна середня ланка, ця формотворча діяльність – це водночас одиничність, чисте буття-для-себе свідомості, що тепер, у виконуваній роботі, екстеріоризується й набуває сталості; отже, свідомість, що працює і служить, доходить завдяки цьому до споглядання незалежного буття як самої себе.
Але формування має не тільки те позитивне значення, що рабська свідомість починає при цьому існувати як чисте буття-для-себе, а й негативне, спрямоване проти її першого моменту – страху. Адже у формуванні речі її власна негативність, її буття-для-себе тільки через те стає об’єктом для неї, що вона касує ту форму, яка протилежна їй. Але ж це об’єктивне негативне – це саме та чужа сутність, перед якою вона тремтіла. А тепер вона руйнує це чуже негативне і утверджується як така в стихії сталості, стаючи таким чином для себе самої свідомістю, що існує для себе. В особі пана буття-для-себе є для неї іншим, або ж тільки для неї, у страху буття-для-себе є в ній самій; у формуванні буття-для-себе стає для неї її власним буттям, і вона починає усвідомлювати, що існує в собі і для себе. Форма внаслідок свого виходу назовні, об’єктивації, не стає для свідомості чимсь іншим, ніж вона сама, бо саме форма є її чистим буттям-для-себе, що стає їй при цьому за істину. Таким чином, саме в праці, де свідомість, здавалося, була лише чужим сенсом, вона завдяки цьому своєму самовідкриттю набуває свого сенсу. Для такого відображення необхідні обидва моменти: страху та служіння взагалі й формування, причому обидва – певним загальним способом. Без дисципліни служіння й покори страх лишиться формальним і не пошириться на всю відому реальність існування. Без формування страх лишиться внутрішнім і німим, а свідомість не стане існувати для
