з рибної та мучної страви, яку запивали водою або квасом. За м’ясо кухареві треба було платити окремо. На свята готувалася ячмінна або кукурудзяна мамалига з соленим овечим сиром, пастремою (висушеною на сонці бараниною) чи з тетерею. Рідку страву козаки їли ложками, а густу брали руками. Перед трапезою і після неї читалася молитва. Вечори проводилися з музикою, співами й танцями. Найпоширенішими інструментами були кобза (бандура, восьмиструнна гітара або лютня), скрипка, сопілка та цимбали.
Сповідуючи православну віру, запорожці суворо дотримувалися постів та релігійних свят за грецьким церковним календарем. Під час свят надолужували втрачене за час посту: відвідували один одного, палили з рушниць, смалили люльки і цілими днями не припиняли пиятики. Про люльку співається у давній українській народній пісні:
…З жінками нам не водиться,
А тютюн та люлька
Козакові у дорозі знадобиться.
Перебуваючи в стані війни, козаки горілки не вживали. П’яного отамана, наприклад, у час морського походу викидали за борт. Зате вдома, на Січі, повністю віддавалися насолодам, буянили, пиячили по корчмах, які вони поетично називали «княгинями», а жити без «оковитої» просто не могли.
Невідомий художник. Козак Мамай. Олія. Одеський художній музей 1728 рік
Судочинство у козаків було дуже простим і одночасно – надто суворим. За образу військових старшин козака прив’язували до гармати, боржника приковували до гармати ланцюгами, а злодія шмагали нагаями під шибеницею. Найпоширенішим покаранням було побиття киями біля ганебного стовпа на площі, де завжди наготові лежала в’язка сухих палиць з гудзами на кінцях. Екзекуція могла продовжуватися кілька днів і нерідко закінчувалася смертю караного. За вбивство чи за інший тяжкий злочин, наприклад, перелюбство, належалася смертна кара. Винного живцем закопували разом з убитим ним козаком або вішали: садили злочинця на коня, накидали петлю, а потім відганяли коня з-під шибениці. Кара смертю на палі належала до найжорстокіших у той час тортур, козаки могли запозичити її у московитів або у поляків.
Так минало життя запорожців: часом – одноманітно, а часом – у звитяжних військових походах. На старість деякі козаки йшли в монастирі, щоб замолювати свої гріхи, та більшість з них гинули у походах, пропадали безслідно або ж знаходили свій вічний спочинок на січових цвинтарях у повному озброєнні. Один словацький священик (ми ще повернемося до нього), який супроводжував Карла ХІІ у його поході на Україну, описав таке поховання. На могилі часто стояла пляшка з «оковитою», щоб козака не мучила спрага, доки він потрапить до царства небесного.
Характерні риси українського народу сконцентровані у придніпровських козаків. Це строката мішанина вад і доброчинств. Козаки були жорстокими, нестримними, свавільними, віроломними, хитрими, але водночас відзначалися щиросердістю, дитячою добротою, невибагливістю, гостинністю, честолюбством –
