пробитися. Особливо останнім часом, коли якісь родичі віддали Черненкам старий касетний відеомагнітофон і купу касет з мультиками та дитячими фільмами. Через те Денис дуже приблизно уявляв собі телевізійну програму, краще знаючи розклад нових бойовиків чи страшилок у найближчому кінотеатрі.
– Це – така жінка, ватажок амазонок[1], яка володіє холодною зброєю та прийомами рукопашного бою краще за своїх ворогів-чоловіків, – вирішивши, що цього коментаря досить, Оксана закрила тему. – Я записалася в список учасників першою і буду виконувати танок бою, який вже вигадала сама, – і не стрималася, додала: – Нехай вам буде соромно, хлопці!
– Може, і ти з нами перестанеш говорити? – ядуче поцікавився Денис.
– Може, ти вирішив посваритися? – в тон йому відповіла Оксана.
Зрозумівши, що так ця розмова справді може далеко зайти, Черненко відступив на крок, замовк, вийшов із калюжі, і далі до школи вони дійшли, спілкуючись на підкреслено відсторонені теми.
Зустрівши Максима, Денис зразу попередив його про образу Катерини. Той знизав плечима, хоча йому справді прикро було це почути. Адже він жодним чином не збирався образити її. Значить, не відчував за собою провини, а отже, не вважав за потрібне просити вибачення невідомо за що і миритися.
3. Дванадцять супергероїв
Виявляється, Катя Котовська марно часу не витрачала.
В коридорі, на дошці оголошень, де зазвичай висіла мальована стінна газета, та на кожному поверсі вже були почеплені оголошення, набрані на комп’ютері й роздруковані на принтері. Текст об’яви закликав усіх охочих взяти участь у Балі супергероїв, який відбудеться двадцять п’ятого грудня в шкільному спортивному залі, де на той час уже стоятиме ялинка. Там же подавалися умови для учасників і, головне, зазначалося: на супергероїв, визнаних найкращими, чекають суперпризи – можливість знятися в справжньому кіно.
– Оце так! – Денис ткнув пальцем у речення, де говорилося про обіцяні зйомки. – Це ж хто і коли встиг так швидко домовитися? Взагалі це якась лажа, мені так здається, старий. Знятися в кіно…
– А ти хочеш? – байдуже запитав Максим.
Все, що пов’язано з кіно та іншою, як говорив його тато, несправжньою культурою, було Біланові до лампочки. Він сприймав світ і все, що відбувається в ньому, не через побачене, а через написане. Коли – в інтернеті, частіше – в книжках. А взагалі він дуже любив нормальне живе спілкування, причому більше слухав і обдумував почуте, ніж говорив сам.
– А то ти не хочеш! – стрепенувся Денис.
– Якось не горю бажанням. Особливо якщо для цього треба перевдягтися в дурнуватий маскарадний костюм і вдавати з себе найсильнішого, який поглядом пропалює стіни. Давай, вперед! Запишися оно до Катьки у списочок, вона почне з тобою балакати, заодно і розкаже, що це за кіно таке.
– Та ну тебе! – відмахнувся Черненко. – Мене оця тема, перевдягатися в яку-небудь суперкомаху, теж не дуже гріє. Та все одно цікаво, блін…
– Спробую
