на столик біля монітора комп’ютера.
– Насправді історія досить коротка і ніби проста, – почала вона. – Все почалося з того, що вчора хтось зняв з дошки оголошень аркушик із прізвищами всіх, гм, супергероїв.
– То й що? – втрутився Денис. – У тебе хіба нема більше? Це ж не секретна інформація, список не в одному примірнику. Всі прізвища відомі.
– Не перебивай, – глянула на нього Катя. – Справді, всі прізвища відомі, і нічого аж такого дивного в тому, що цей список кудись зник, я не бачу. За цей час, до речі, до мене підходило ще кілька охочих виграти суперприз, та я сказала: «На жаль, можете тільки перевдягнутися в супергероїв і прийти на бал-маскарад». Їхні костюми і їхні візитівки в конкурсі участі не братимуть. Ніхто не образився, всі, здається, все зрозуміли.
– А до чого ця інформація? – цього разу дівчину перебив Максим.
– Та почекайте ви! – зірвалася Катя.
І тільки після цього Білан, а разом з ним і Черненко, нарешті зрозуміли, наскільки вона напружена і тримається фактично на межі нервового розладу. Максима раптом полишили рештки сумнівів у тому, що дівчина зіткнулася з якоюсь справді серйозною проблемою.
– Добре, вибач. Говори, – промовив він.
– Отже, – повела далі Катя, – я вирішила зробити ось який хід. Якщо той, хто уже заявив про свою участь, із якихось причин відмовиться, на його місце завжди може прийти інший. Загальна кількість учасників не перевищуватиме дванадцяти. Я порадилася з татом… з татом… ось… Порадилася, і він мене підтримав – усе правильно, народ треба привчати до якогось порядку і обмежень можливостей.
– Це він так сам сказав? – уточнив Максим.
Катя кивнула. Білану так і кортіло висловитися з цього приводу на адресу Плазуна, та в останній момент він завбачливо стримався.
– Ясно. Що далі?
– А далі Коля сьогодні вдень, коли збирав сумку, щоби йти додому, знайшов у ній записку. Тепер можна, Миколо.
Білоус слухняно витягнув з кишені складений вчетверо аркуш і, розгорнувши його, простягнув Максимові.
– Читай уголос, – попросила Катя.
Взявши аркуш, Білан почав читати. І чим далі читав, тим більше насуплювався.
«Слухай ти Бетмен нещасний придурок. Тобі здаєця що ти сильніший за мене. Тобі здаєця тебе не можна пиримогти». – Чого смієтеся, читаю, як написано, – пояснив хлопець і продовжив: – «Але краще тобі відмовитися бути Бетменом. Інакше це буде останнє, що ти зробиш у своєму безглуздому жалюгідному житті. Викресли себе зі списку Бетмен інакше пошкодуєш ти. Або ті хто тобі блиський. Ха-ха-ха. Джокер».
Після прочитання цього дивного послання в кімнаті запала дивна тиша.
Максим ще раз перебіг очима набраний на комп’ютері текст, для чогось перевернув аркуш, подивився на світло, навіть понюхав. Запитально подивився на Черненка. Той знизав плечима, взяв записку, теж пробіг очима текст, покрутив аркушик у руках, повернув Біланові.
– Жарти
