єдності з ним.
– Це неточність у словах, – запевнив він. – Слова завжди змушують нас думати, що ми щось знаємо, але, коли ми повертаємо голову, щоб зазирнути світу в очі, слова завжди підводять нас, і все закінчується тим, що ми зазираємо в очі світу так же, як робимо це й завжди, без крихти Знання. І з цієї причини шаман прагне радше діяти, ніж розмовляти, і для цього в нього є нове відображення світу – відображення, у якому розмовляти не так важливо, а нові дії набувають нового відображення.
Він сів коло мене, подивився пильно мені в очі та попросив розповісти все, що я дійсно «побачив» у чапаралю.
І тут я зіткнувся із запаморочливою невідповідністю: я бачив темну подобу якогось чоловіка, але потім я також побачив, як вона перейшла в подобу птаха. І таким чином я побачив більше, ніж мій розум міг дозволити мені вважати за можливе. Але замість того щоб зовсім відкинути геть мій здоровий глузд, щось у мені вибрало лише окремі частини із пережитого мною – як-от розмір та загальні контури темної примари – і залишило їх як щось єдино прийнятне й можливе, водночас відкинувши всі інші частини – як-от момент, коли ота темна примара перетворюється на птаха. Таким чином я переконав себе, що бачив якогось чоловіка.
Коли я доповів донові Хуану про таку-от свою скруту, той вибухнув сміхом. Він сказав, що рано чи пізно мені на допомогу прийде тлумачення шаманів і світ навколо мене стане остаточно зрозумілим, зникне необхідність ділити його на щось раціональне та нераціональне.
– А тим часом усе, що я можу для тебе зробити, це гарантувати, що то була не людина, – додав він.
А вже наступної миті дон Хуан обпік мене дуже нервовим пильним поглядом. Моє тіло мимоволі затремтіло. Він змусив мене почуватися збентежено та знервовано.
– Зараз я шукаю відмітки в тебе на тілі, – пояснив він. – Ти можеш цього й не усвідомлювати, але цього вечора в тебе – там, знадвору, – був свого роду поєдинок.
– А які саме відмітки ви шукаєте?
– Не якісь конкретні фізичні відмітки на твоєму тілі, а знаки, ознаки у твоїх світляних волокнах, зонах яскравості. Ми – істоти світляні, і все, чим ми є, або все, що ми відчуваємо, видно в наших волокнах. Люди мають яскравість, властиву тільки їм. Це єдиний спосіб відрізнити їх від інших світляних живих істот, – пояснив він і додав: – Якби сьогодні ввечері ти міг бачити, то помітив би, що ота примара в чагарнику не була світляною живою істотою.
Я хотів порозпитувати ще, але він приклав мені до рота долоню та шикнув на мене. Потім він приклався губами до мого вуха та прошепотів, що я маю прислухатися і спробувати почути хоча б якесь м’яке шарудіння чи навіть легку приглушену ходу якогось нічного метелика на сухому листі та на галуззі, що лежали на землі.
Я спробував, але нічого не почув. Тоді дон Хуан різко підвівся, підняв ліхтаря і сказав, що ми йдемо сидіти під рамадою[3] коло вхідних дверей. Замість того щоби просто перетнути кімнату і вийти через вхідні двері, він повів мене через чорний
Рамада (ісп.
