крильця метеликів. Тож для воїна отримати Знання – це як прийняти душ із темно-золотавих пилинок або опинитися під дощем із них.
Із усією своєю ввічливістю, на яку я був здатен, я зазначив, що таке його тлумачення збентежило мене ще дужче. Дон Хуан розсміявся та запевнив мене, що він пречудово все пояснив, от тільки мій здоровий глузд не дозволяє мені розслабитись і належним чином сприйняти його слова.
– Нічні метелики від найдавніших часів були близькими друзями та помічниками шаманів, – сказав він. – Я не торкався цієї теми раніше, бо ти був не готовий.
– Але як може пилок на їхніх крильцях бути Знанням?
– Побачиш.
Він поклав руку на мій блокнот та сказав мені заплющити очі, заспокоїтись і не думати. Він сказав, що клич нічного метелика в чапаралю мені допоможе. І якби я звернув на нього достатньо уваги, той міг би попередити мене про загрозливі події, що мали трапитись у майбутньому. Дон Хуан наголосив, що не знає, як має розпочатися спілкування між цим метеликом та мною, як і не знає того, якими будуть умови того спілкування. Він наполегливо порадив мені поводитися спокійно та впевнено і довіритися своїй особистій Силі.
Після певних проявів нетерпіння та нервозності на початку мені все ж удалося заспокоїтись. Думок у голові дедалі меншало, поки в ній, нарешті, не стало зовсім пусто. Коли я ще більше заспокоївся, то раптом почув звуки, які полинули із пустельного чапаралю, наче їх хтось увімкнув у цей момент.
Знову почувся той дивний звук, що його, як стверджував дон Хуан, видавав якийсь нічний метелик. І я його не стільки сприйняв розумом, як відчув тілом. Мені тоді здалося, що той звук узагалі не був ні загрозливим, ні ворожим. Він був мелодійним і простим. Він був наче вигук дитини. І мені пригадався один маленький хлопчик, якого я знав колись. Довгі звуки чимось нагадували мені його круглу біляву голівку, а стакато із коротких звуків – його сміх. Мене охопило дуже болісне відчуття, проте в голові моїй не було жодної думки; я відчував біль власним тілом. Далі я вже сидіти не зміг і плавно завалився боком на землю. Моя меланхолія була настільки сильною, що я, аби її припинити, знову почав думати. Я дав належну оцінку своєму болеві та стражданню і враз опинився просто всередині моєї внутрішньої дискусії щодо того маленького хлопчика. Торохтіння припинилось. Мої очі були заплющені. Я почув, як стає на ноги дон Хуан, а потім я відчув, як той допомагає мені знову сісти. Розмовляти я не хотів. Він теж не промовив ні слова. Я чув його рухи поруч зі мною. Потім я відкрив очі; дон Хуан стояв переді мною на колінах та вдивлявся в моє обличчя, тримаючи ліхтаря прямо коло нього. Він наказав мені, щоб я поклав руки собі на живіт. Затим він підвівся, сходив на кухню та приніс мені води; трохи плеснув мені на обличчя, а решту дав випити.
Потому він усівся поруч та подав мені мої записи. Я сказав йому, що той звук занурив мене в таке болісне марення, якого я не мав досі.
– Ти аж занадто себе жалієш, – сухо зауважив він.
Далі він, здавалося,
