описати термінами шаманів, навіть якщо це може здатися тобі доволі смішним, то можна сказати, що сьогодні в тебе була зустріч із нічним метеликом. Знання – це лише якийсь нічний метелик.
І він кинув на мене пронизливий погляд. На його обличчі світло від ліхтаря створювало дивні тіні. Я відвів погляд убік.
– Може, цієї ночі ти матимеш достатньо особистої Сили, щоб розгадати цю таємницю, – сказав він. – А якщо не цієї ночі, то, може, завтра. Пам’ятай, ти досі винен мені шість днів.
Дон Хуан підвівся та пішов на кухню в задній частині будинку. Потім узяв ліхтар і поставив його біля стіни на короткий круглий чурбак, що слугував йому за ослін. Ми всілися на підлогу одне навпроти одного і з горщика, що його дон Хуан поставив між нами, стали накладати собі на тарілки боби із м’ясом. Їли ми мовчки.
Час від часу дон Хуан кидав на мене приховані погляди і, здавалося, ледве стримував себе, щоб не розсміятися. Його очі були схожі на дві щілини. Коли він поглядав на мене, вони ставали трохи ширші й на вологій рогівці відбивалося світло ліхтаря. Скидалося на те, наче він навмисне використовував світло, щоби створювати ефект дзеркального відблиску. Він наче грався світлом, майже непомітно потрушуючи головою щоразу, коли зупиняв на мені погляд. Ефектом було захопливе тремтіння світла. Я розгадав його маневри після того, як він виконав їх пару разів. Я був переконаний, що він робить це із певною метою. І я відчув, що мушу запитати його про це.
– Я маю на це певну причину, – відказав він затишним тоном. – Я заспокоюю тебе своїми очима. Ти вже, здається, більше не нервуєш, правда ж?
Я мав визнати, що почувався доволі непогано. Оте постійне блимання в його очах не мало загрозливий вигляд і ніяк не лякало й не дратувало мене.
– А як це ви так заспокоюєте мене своїми очима? – запитав я.
Він повторив свій майже непомітний струс головою. Рогівки його очей дійсно відбивали світло гасового ліхтаря.
– Спробуй зробити це сам, – запропонував він недбало, накладаючи собі ще одну порцію їжі. – Ти зможеш сам себе заспокоювати.
Я спробував труснути головою, але мої рухи були незграбні.
– Ти не зможеш себе заспокоїти, теліпаючи так головою, – зауважив дон Хенаро та засміявся. – Натомість ти зробиш собі головний біль. Тут секрет не в тому, як ти трусиш головою, а в тому відчутті, яке надходить до очей із зони під шлунком. Саме воно змушує голову труситись.
Він почухав себе біля пупа.
Закінчивши їсти, я розслаблено притулився до купи дров, де також були якісь лантухи з мішковини. І знову пробував потрусити головою, як це робив дон Хуан. Дане видовище, здавалося, вельми розважало його. Він хихотів і аж плескав себе по стегнах.
Раптом його сміх було перервано якимось шумом. Із чапаралю почувся дивний глухий звук, наче хтось легенько постукував по дереву. Дон Хуан випнув підборіддя, цим сигналізуючи мені, що треба бути насторожі.
– Це
