вві сні свої руки, піднявши їх до рівня власних очей.
Після багатьох років невдалих спроб я, нарешті, виконав це завдання. Потім, згадуючи це, я зрозумів, що мені воно вдалося тільки після того, як я досягнув певного контролю над світом свого повсякденного життя.
Дон Хуан хотів дізнатися подробиці. І я став розповідати йому, як було складно, а доволі часто здавалося навіть справою нездоланною дати собі команду глянути на свої руки. Він раніше попереджав уже мене, що початкова стадія підготовчого аспекту, яку він назвав «формування сновидінь», являла собою смертельну гру, яку розум грав сам із собою, і що якась частина мене зробить усе можливе, щоб завадити виконанню мого завдання. І, як сказав дон Хуан, це могло б довести мене до втрати раціонального зерна, до меланхолії чи навіть до суїцидальної депресії. Одначе я не зайшов так далеко. Досвід, що я його набув від цього, був радше світлим, позитивним; тим не менш, загальний результат усе одно розчаровував. Щоразу, коли я збирався подивитися на свої руки вві сні, ставалося щось надзвичайне: я починав літати, або ж мій сон перетворювався на кошмар, чи просто наставало відчуття дуже приємного тілесного збудження; усе в тому сні, якщо зважати на його надзвичайну яскравість, виходило далеко за межі «нормального» і через те було страшенно захопливим. І мій первинний намір звернути увагу на власні руки за таких обставин щоразу забувався.
Та однієї ночі, зовсім неочікувано, я таки побачив уві сні свої руки. Мені снилося, що йду я незнайомою вулицею якогось чужого міста, аж тут раптом піднімаю руки і вони опиняються просто в мене перед очима. Це було так, ніби щось усередині мене відступило та дозволило мені глянути на тильний бік долонь.
Інструкції дона Хуана полягали в тому, що, тільки-но мої руки почнуть розчинятися у повітрі або перетворюватися на щось інше, я повинен буду перенести свій погляд із них на будь-який інший елемент у моєму сні. У цьому конкретному сні я був переніс свій погляд на будівлю в кінці вулиці. Щойно образ будівлі почав розсіюватись, я зосередився на інших елементах свого сну. Кінцевим результатом цього стало неймовірно чітке деталізоване зображення пустельної вулиці в якомусь незнайомому, чужому місті.
Дон Хуан вимагав від мене продовжити звітування і про інші випадки «бачення сновидінь». І ми розмовляли ще доволі довго.
Наприкінці моєї доповіді він підвівся та пішов до кущів. Я також підвівся. І я нервував. Це було незрозуміле відчуття, оскільки для страху чи хвилювання причини не було. За мить дон Хуан повернувся. Він помітив моє занепокоєння.
– Заспокойся, – сказав він, делікатно взявши мене за руку.
Він посадив мене та поклав мені на коліна мій блокнот. І став улесливо намовляти мене продовжувати писати. Його аргументом було те, що я не повинен тривожити місце Сили непотрібним відчуванням страху чи невпевненості.
– Чому я так нервую? – запитав я.
– Це природно, – відповів він. – Те, що ти робиш уві сні, загрожує чомусь, що є у тобі. Поки ти не думав
