я сказав йому, що отримав уже кілька листів від різних людей, котрі зауважують мені, що писати про своє учнівство було з мого боку невдалою ідеєю. За взірець вони ставили вчителів східних езотеричних доктрин, котрі вимагали абсолютної секретності у всьому, що стосувалося розголосу про їхні вчення.
– Може, ті вчителі таким чином просто тішать себе усвідомленням того, що вони вчителі, – прокоментував дон Хуан, не дивлячись на мене. – Я не вчитель, я лише воїн. Тому я справді не знаю, як має почуватися вчитель.
– А може, доне Хуане, я дійсно розкриваю дещо, чого розкривати не повинен.
– Не має значення, що там хтось розкриває чи що залишає для себе, – відказав він. – Усе, що ми робимо, все, чим ми є, тримається на нашій особистій Силі. Якщо ми маємо її достатньо, то одного-єдиного слова, сказаного нам, може бути досить, щоб ми змінили все наше життя. Але якщо ми не маємо особистої Сили достатньо, то навіть найвища у Всесвіті мудрість, явлена нам як одкровення, піде псу під хвіст.
Потім він притишив голос, ніби повідомляючи мені щось дуже особисте.
– Зараз я збираюся поділитись із тобою, мабуть, найважливішою частиною Знання, яку тільки можливо повідати, – сказав він. – І я хотів би глянути, що ти потім робитимеш.
– Чи знаєш ти, – вів він далі, – що в цю саму мить тебе оточує Вічність? І чи знаєш ти, що можеш використовувати Вічність, якщо забажаєш?
Після довгої паузи, під час якої він ледь помітним рухом очей постійно квапив мене дати відповідь, я сказав, що не розумію, про що він каже.
– Онде! Вічність онде! – вигукнув він, показуючи пальцем на обрій.
Потім він показав прямо вгору.
– Або онде, або, можна ще сказати, Вічність схожа на це, – і він розпростер обидві руки, одночасно показуючи на схід і захід.
Ми подивились одне на одного. В його очах було запитання.
– То що скажеш на це? – запитав він запопадливо, сподіваючись, що такий тон допоможе мені як слід обміркувати сказане ним.
Я не знав, що відповісти.
– Чи знаєш ти, що ти у змозі повсякчасно розповсюджувати своє живе єство в будь-якому з напрямків, які я щойно показав? – продовжив він. – Чи знаєш ти, що одна-єдина мить може стати Вічністю? І це не вигадка; це дійсність, але тільки якщо ти «осідлаєш» цю мить і використаєш її, щоби повсякчасно переносити всю свою цілісність у будь-якому напрямку.
Сказавши так, він пильно на мене подивився.
– Раніше ти цього не знав, – сказав він, усміхаючись. – Тепер знаєш. Але, хоч я й відкрив це тобі, це не має жодного значення, бо ти не маєш достатньо особистої Сили, щоб використати моє одкровення. Проте, якби ти мав достатньо Сили, самих лише моїх слів вистачило б тобі, щоб зібрати докупи всю свою цілісність і відправити головну частину її за ті межі, які її стримують.
Він підійшов до мене збоку та постукав мені у груди пальцями – дуже легенько.
– Оце
