я вмію найкраще ходити, правда?
– Правда, сину, – зітхав батько, – ти вмієш ходити найкраще.
І хоч було важко, та все ж він переміг себе і перший заговорив про свою обіцянку:
– Ти давно не рабиня у місті, а тепер ти вільна зовсім. Куди захочеш, туди й полетиш.
– А ти? – питалася вона.
– А я… Я буду з сином згадувати тебе.
– Як згадувати? – доскіпувалась Лія.
– А так, як згадують про своє щастя.
Лія вмовкла і мовчала день.
Всю ніч вона проплакала. Керікл не заважав їй плакати, її сльози – то сльози радощів. Воля вже стукає у її двері. Завтра вранці він посадить її на трієру, і прощайте, Керікле з Ясоном. Тільки у сни наші будеш прилітати, ластівко моя…
Вранці Лія сказала:
– Я довго думала і… – Він трепетно чекав її слів. – І ніколи я тебе не покину, і нікуди я від тебе не поїду. Бо любов – то і є воля. Я люблю тебе, доброго і гарного душею, ще дужче сина люблю, а більше мені нічого й не треба.
Він цілував її руки та все благав і благав, аби вона повторила свої слова. Вона казала ще і ще… І, як ніколи, радісно наспівувала свою улюблену пісеньку:
Прилетіла ластівочка
З ясною погодою,
З ясною весною.
Грудки в неї білі,
Спинонька чорнесенька…
І мали вони ще двоє щасливих літ.
Неймовірно щасливих для Керікла літ, коли він говорив привселюдно про Лію:
– Моя дорога і єдина дружинонька…
Розділ третій
У «царстві тіней»
Відразу ж за містом живих починалося «царство тіней» – некрополь. Останній і вічний притулок невгамовних, веселих ольвіополітів. Ох і багато ж зібралося їх тут, у місті мертвих. У десять разів більше, аніж у місті живих!
І зростає некрополь щодень, бо кожного білого дня надходить комусь чорна черга: збирайся, прощайся, пора!..
І нічого не вдієш, така вже доля людей: із царства живих переселятися у царство мертвих, до рідних, до батьків, до прадідів, до пращурів, до вічності. Так було, так є і так буде завжди, покіль сонце в небі сяє. Бо така воля богів, а тому – що вдієш? – ольвіополіти проводжали своїх громадян у царство мертвих із філософським спокоєм: усі там будемо! Рано чи пізно, а кожному доведеться ковтнути води із підземної річки забуття і навіки забути білий світ.
А місця на тім світі вистачить усім, тож і зростає некрополь щодень, бо кожного білого дня надходить комусь чорна черга, і невмолима Ананке[18] постукає на порозі своїм страшним посохом: ей, живий! Збирайся, прощайся, пора! Місце твоє під сонцем уже потрібне іншому, тому, хто з першим криком народження вже вирушає у дорогу життя!
Що ж, пора – то й пора!
І ольвіополіти збиралися, прощалися (як мали час) і вирушали у вічність.
До «царства тіней»
Ананке (Ананка) – необхідність. Богиня, що уособлює неминучість (грец.).
