Ольвія знає про прибуття трієри, а знаючи, вийде зустрічати, неодмінно вийде.
І він вдивлявся й вдивлявся в знайомі обриси гавані, але дівчини у білому платті поки що не бачив.
«Зараз вона прибіжить, зараз…» – думав він, і радісна усмішка блукала на його засмаглому, обвітреному обличчі.
Дивився на гавань, що повільно наближалася до нього, й пригадував: дітьми вони любили приходити сюди, щоб зустрічати далекі заморські судна. І було так хвилююче, незвично, коли в гавань, тріпочучи білими вітрилами, входила трієра. Побравшись за руки, Ясон та Ольвія годинами простоювали мовчки у гавані, дивилися на різні дива, і здавалося їм, що вони самі потрапили у загадкові заморські краї…
Раби, наче мурашва, ланцюгом, що не мав кінця і початку, снували з берега на судно і з судна на берег з мішками за плечима, носили корзини, амфори…
Скрипіло дерево, ревіла худоба, кричали люди, а над усім цим гамором безпечно кружляли білі чайки. І Ольвії здавалось, що то линуть над морем її мрії…
Любили вони дивитися, як вивантажують товари. І чого там тільки не було: чорнофігурний посуд із Аттики, вино з островів Родосу, Самосу, фрукти з Єгипту, з островів Егейського моря…
Якось Ясон признався їй:
– Виросту – буду мореплавцем. У далекі країни світу поведу трієри.
– А я? – здивовано озивається Ольвія. – Мене кинеш?
– А ти… ти будеш мене чекати із заморських країв! – палко вигукував він. – Я див тобі знаєш скільки привезу. То будеш мене чекати? Будеш?..
Він трепетно чекав її відповіді і не мигаючи дивився на неї блакитними чистими очима. І вона, ніяковіючи й гублячись, відповіла йому пошепки:
– Буду…
І Ясону завжди вчувався її голос, завжди, всі ці роки бриніло в душі оте коротке клятвене слово: «Буду».
Вчувається воно йому й зараз, вчувається у шумі хвиль, в чаїному кигиканні, у посвисті вітру, в тріпотінні вітрил…
Трієра нарешті пришвартувалася в гавані.
Дівчина у білому платті так і не прийшла його зустрічати.
Стрів Ясона батько, полемарх Керікл.
– Але ж і витягнувся ти за два роки афінського життя! – вигукнув він і обіймав сина та стискував його плечі, поляскував по плечах. – Ач, який красень! Аж замилуєшся тобою. Зовсім уже дорослим став, зовсім.
І, не даючи йому й слова мовити і слова запитати, квапно говорив, говорив:
– Ну, розказуй, розказуй, як там в Афінах? Чому ти навчився за два роки? Чим збагатився? Що бачив у далеких краях?..
У єдиному оці батька спалахувала радість зустрічі з сином, але десь за тією радістю стояли тривога, і біль, і відчай… І син вловив ту тривогу в батьковім оці, і тривога стисла його серце. Що сталося? Чому це батько – взагалі неговіркий – так багато говорить, говорить… Наче боїться, що син його щось запитає…
– Батьку… – насторожено сказав Ясон. – Ти щось таїш від мене, бо надто багато говориш. Я відчуваю
