з родичами… Однак задля обов’язку проти волі сковуватись з мужчиною, з обов’язку його і себе оббріхувати… В чім мені тут добачувати святість обов’язку, коли самий сей обов’язок стане брехнею? Закиньте вашу думку, пане доктор! – сказала, глибоко віддихуючи і слабо усміхаючись. – Я не вернусь більше з раз обраного шляху. Бачите? – додала вона. – Я дійсно одна з тих «розважних, критичних умів», котрі ані себе, ані других не щадять. Я все аналізую і не маю милосердя ні над собою…
– Ні над вашим батьком?
– Так, пане доктор.
– З жалем переконуюсь, Олено, що з вас говорить нелюдський егоїзм, якась божевільність. Ні, – говорив він згірдливо, – ви справді не спосібні до самопожертвування!
– Називайте се в мене егоїзмом, однак не забувайте, що се, що силує мене виходити заміж за К-го, зі сторони моїх… також самолюбство…
– Ви софістка!
– А ви лихий оборонець правди, пане доктор…
– Гірко будете ви колись сього жалувати! – кликнув він. – Ви ще не знаєте життя, однак воно само буде вас батожити й здере полуду з ваших засліплених очей! Страшна буде для вас тота хвиля, в котрій каяння і сумління обізвуться у вашім серці!
– Я супроти усього озброєна! – говорила вона з тим самим слабим усміхом, а її очі стали мимоволі вогкі.
– Не проти усього, Олено; проти безмилосердної прози життя – ні. Опроче, вже й сильніші характери, як ви, зламалися.
– Як ви се розумієте?
– Біда ломить і залізо, а ви лиш людина…
Вона здригнулася і глянула на нього несамовитим поглядом.
– Ніколи, пане доктор, – відповіла опісля з супокійною гордістю… – Власне, для того, що я людина.
По його лиці промайнув якийсь загадочний усміх. Він піднявся і схопив капелюх.
– Зносіть з гідністю наступаючий удар! – сказав і подав їй руку на прощання.
– Дякую вам за ваше співчуття, пане доктор! – відповіла холодно.
Щось у дві неділі після сеї розмови вернув радник сильно підпитий додому. Доктор оповістив йому результат своєї розмови з Оленою, а внаслідок сього і внаслідок випорожнених багатьох пляшок був він у лихім настрої.
Він змагався з жінкою, котра робила йому гіркі докори з причини його нещасного налогу і наслідків, які він тепер на них спровадив. Він відгукувався їй грубими словами, заявляючи, що не має зовсім наміру так поводитись, як се дурним бабам захочеться. Він був уже доволі довго терпеливим, тепер, однак, не стає вже і йому тої сили…
– Як можеш такі дурниці плести, чоловіче? – боронилась радникова. – Хто оставався завсіди паном своєї волі і розпоряджував грішми? Хіба ж я? Сліпа я була і недосвідчена, що не наложила тобі зараз з першого разу поводів; не найшлась би я нині в такім положенні, котре доводить мене до розпуки. Тобі маю завдячити, що нині люди показують на мене пальцями; на свої старі літа буду жебрати кусника хліба у дітей або у зарозумілих свояків! Однак лучче умру,
