єсть доволі студентів, філістерів і інших божевільних. Для нього його завід – то лиш дійна корова, а про мене говорив раз Стефанові: «Чи думаєте, що ся хоть крихітку ліпша від других? У неї, як і у всіх жінок, остання філософія: віддатися. Я їх знаю. Наколи б мені її дійсно схотілося і була б уже моєю, тоді й полишила б усі свої ідеї, при помочі котрих робиться тепер така інтересна в родиннім гнізді. Зрештою, і не сміла би мені їх у мій дім заводити. А до делікатної кухні, яку я люблю, вона й не пасувала б». Що мені з такого чоловіка, Маргарето, без любові? І чим була б я для нього? Нічим більше, ні менше, як ключницею його дому… а там… – тут і урвала.
З ляком підвела старенька очі на молоду дівчину. Такої бесіди вона ще від неї не чула; так суворо, безоглядно ніколи вона не говорила. В які мрії заганялась вона при своїх спосібностях! А знала свої думки так удатно прибирати у слова, що сказав би-сь деколи, що воно дійсно так, а не інакше. Однак вона любила сю дівчину, немов свою рідну дитину, і думала, що вона ні за що в світі не повинна далі ступати тою тернистою й небезпечною дорогою.
– Прислухаючись твоїй бесіді, Олено, – обізвалася поважно, – можна б утратити віру в добрі прикмети мужчин. Одначе я в тебе питаю, я маю до сього право. Чи був і Стефан без блудів?
– Стефан? Ні, – відповіла трохи згодом Олена, під час коли її великі очі глибоко засяли. – Він мав також свої блуди. Був нудний педант, був заздрісний, був гарячка і мав ще блуд одідичений, про котрий довідавшись, я з жалю та розпуки мало що не збожеволіла. Се була тайна. Його батько збожеволів з пиття і помер з того, а він, Маргарето, як-небудь і не пив налогово, однак пив радо. Ви розумієте, що се значило для мене – мати такого чоловіка (а я змалку бридилась усіма напитками), у котрого та згубна пристрасть могла вибухнути кожного часу? Однак ми любились, і, віруючи в нашу любов, ми думали се лихо перемогти. «Лише при твоїй помочі, – говорив він, бувало, – зміг би я ту нещасну хоробу задавити, а з другою жінкою… ніколи». І я вірила, що мені вдасться його вирятувати, при чім і натерпілась би, може, чимало, однак що було те все для мене? Я ж його так любила, Маргарето! А тут? Що за рація виходити за сього чоловіка? Ми вели б неустанну боротьбу між собою, котра б остаточно мусила виродитись у ненависть. Так, як я його знаю, то він не звернув би ніколи з шляху, раз обраного; а я, Маргарето, я не єсьм натурою, котра б могла зносити на своїм карку панування другого.
– Такі думки, дівчино, – відповіла стара дама, хитаючи жалісно головою, – не доведуть до нічого. Коли, бач, усе розбереш, усюди заглянеш, так і стрінеш усюди ключку. А все ж таки він узагалі відповідна партія для тебе, і ти привикнеш до нього. Привикає чоловік, Боженьку, чи до одного! Тим скорше до людини: з днини на днину, з місяця на місяць, а там… о, ти не знаєш, як гарно може ще твоє життя уладитись, які хвилі береже ще воно для тебе! Чи хочеш, може, сама на самоті жити, от хоч би так, як і я? – І гіркий усміх промайнув по її старечім зажуренім лиці. – Чи розумієш ти хоч трохи, що то значить бути злишнім? Або чи розумієш ти направду, що то таке убожество? Недостаток болить, журба
