бо ж ти любила і була любленою? Чого ж, питаю ще раз, чого ж хочеш, Олено?
Немов змучена, підняла Олена голову і з відверненим лицем оперлась мовчки о поруччя крісла, ще й очі закрила рукою. Боже! Дійсно, чого ж вона ще хотіла? Що оставалось їй ще хотіти? Писати? До того не мала вона таланту, а всяке дилетантство було їй ненависне. Отже, що ж їй почати? Думати? Говорити? Майже на се виходило. А наколи на се вийшло, стало смішним…
Стара дама завважила муки молодої дівчини і, не зміняючи ні пози, ні тону, говорила далі:
– Дійсно, Олено, в тім взгляді не можу похваляти твого рішення. Що задумуєш чинити, воно, їй-богу, недобре!
Однак вона чула, що добре. Чула, що коли не буде придержуватися сеї думки, то пропаде, як тисячі перед і за нею. А того вона не хотіла.
– Що мучить тебе, моя дитино? – обізвалась знов, бачачи, що Олена сиділа безмовно та нерухомо. – Невже ж тобі жаль твоїх поглядів на життя, котрі ти, може, змінити мусила б? Іди ж бо, іди! Яка ти собі там і поступова, а в тім напрямі осталась ти все-таки ідеалістка. Оглянься лиш у житті і скажи сама, чи подружжя, котрі лучились без любові, в тисячних случаях не щасливіші від таких, що справді не раз лиш любов мали за підставу? Думала було, що ти якраз скорше вступиш у так зване «розумне подружжя», а ти замість того любуєшся в романтичних засадах і не хочеш в те вірити, що ми не в силі кермувати нашою долею, що на те є вища сила. Правду сказавши, світ висміє тебе, довідавшись, що через те відмовила К…, бо його не любила!..
– Світ, Маргарето? – відказала гордо Олена, і згірдливий усміх промайнув по її лиці. – Та маса наших знайомих? Ані їх хвальба, ані їх догана не були ніколи в силі постановити для мене якесь правило! Мені просто неможливо розстатись з думкою, що так, як воно є, є недобре; що наступить, одначе, хвиля, в котрій правда сміло заволодіє; справедливість перестане бути якимось даром ласки, і настане час, коли жінка не буде примушена жертвувати свою душу фізичним потребам…
– От і маєш, Олено! Твої погляди про правду становлять, власне, причину твого терпіння. Се головне – вони творять розлад, безталанну дисгармонію в твоїй душі. Завернись, люба дівчино! – казала вона серйозно. – Завернись, доки ще молода, доки ще можливий рятунок, доки не будеш мусила собі сказати, що серед людей осталась ти одна-одніська!
– Годі мене вже урятувати, – відповіла молода дівчина, сумно усміхаючись. – Не в тім смислі, в якім було задумали. Одначе одному мушу заперечити. Мої погляди не такі ідеалістичні, як ви думаєте. Коли б я була, як доктор А. казав, менш розважним критичним умом, не була б я ані в часті такою безталанною серед нинішнього ладу суспільного, не була б я такою самотньою, якою єсьм дійсно.
– Твоя уява надто роздразнена.
– То дайте поживу моїй душі; дайте мені серйозну, тривалу працю. Одначе ніколи не стояло виразніше перед моєю душею, що єсьм «нічо», єсьм якимось недокінченим, неповним сотворінням, котре, оставшись таким, саме не здолає опанувати долі! Що мені з самої волі? Що остається мені? Нічого, Маргарето, нічого, крім
