казала тобі, Джон Мередіт, ще коли Цісар закріпився при владі, а ти не вірив. Казав, що Цісар ніколи не втягне світ у війну. То як, ти правий, Джоне? Ти… чи я? Ану кажи.
– Ти, визнаю, – мовив пан Мередіт.
– Надто пізно визнавати, – відповіла пані Норман, хитаючи головою, ніби якби він визнав її правоту раніше, війни не було б.
– Дякувати Богу, військово-морські сили Британії напоготові, – зауважив лікар.
– Хвала небесам, – кивнула пані Норман. – Серед тих сліпих кошенят таки знайшлася одна далекоглядна людина.
– Можливо, Британії вдасться не втрапити в халепу з цим всім, – жалібно промовила кузина Софія. – Не знаю. Але мені лячно.
– Можна подумати, що Британія вже по вуха в проблемах, Софіє Кроуфорд, – мовила Сьюзан. – Але твій хід думок завжди був і буде мені незрозумілий. На мою думку, Британський військово-морський флот розгромить Німеччину й оком не зморгне, а ми всі тут побиваємося не знати чого.
Сьюзан говорила так, наче хотіла більше переконати саму себе, аніж інших. Вона дозволяла маленькому запасу домашньої філософії вести її по життю, але не знайшлося серед тих запасів нічого, аби захистити Сьюзан від громів цього тижня. Що чесній, працьовитій старій діві-пресвітеріанці з Глен Сент Мері до війни за тисячі миль звідси? Сьюзан вважала, що не гоже їй перейматися війною.
– Армія Британії підкорить Німеччину, – закричав Норман. – Хай тільки дійде до кордонів, Цісар ще дізнається, що справжня війна – це не красуватися настовбурченими вусами на парадах у Берліні.
– У Британії немає армії, – співчутливо промовила пані Норман. – Не витріщайся на мене так люто, Норман. Такі витріщання зі стебел тимофіївки солдатів не зроблять. Сотні тисяч чоловіків – та це крапля в морі мільйонів Німеччини.
– А я вважаю, що ту краплю буде важко проковтнути, – хоробро наполягав Норман. – Німеччина вдавиться. І не кажіть мені, що один британець – не рівня десятьом чужинцям. Та я двома руками дюжину за спину перекинув би.
– Мені сказали, – відгукнулася Сьюзан, – що старий пан Прайор не вірить у цю війну. Кажуть, ніби він вважає, що Англія вступила у війну суто через заздрість Німеччині, та й взагалі що тій державі абсолютно байдуже, що сталося в Бельгії.
– Про мене, він меле якісь дурниці, – мовив Норман. – Я від нього такого не чув. А якщо й почую, то Вусань-з-місяця зрозуміти не встигне, що з ним буде. Моя дорога родичка Кітті Алек добивається того ж ефекту, я так розумію. Але не в моїй присутності… люди якось не наважуються починати такі розмови, коли я поруч. Господь з ними, є в них якесь передчуття, якщо так можна сказати, що нічого хорошого з таких розмов би не вийшло.
– Боюся, та війна дана нам, як покарання за наші гріхи, – мовила кузина Софія, забираючи бліді руки з колін й урочисто схрещуючи їх на животі. – Цей світ дуже жорстокий… лютішають часи[17].
– У
«Цей світ дуже жорстокий… Лютішають часи» – уривок з гімну Джона Масона Неаля (англ. «The world is very evil») –
