до улюбленого закутка Веселкової Долини. Вона сиділа на вкритому мохом камені серед папороті, підперши руками підборіддя, і байдуже дивилася вперед на блискуче блакитне небо серпневого пообіддя… таке блакитне, мирне, незмінне, воно наче зависло над долиною ще з тих солодких останніх днів літа, які збереглися в її пам’яті.
Вона хотіла побути на самоті… все обдумати… звикнути, якщо можливо, до нового світу, у який її, схоже, раптово й повністю пересадили, збивши з пантелику. Вона була… чи могла вона бути… тою Ріллою Блайт, яка шість днів тому танцювала на маяку Чотирьох Вітрів… всього- на-всього шість днів тому? Ріллі здавалося, що за ці шість днів вона пережила більше, ніж за все своє життя… і якщо твердження, що ми «повинні рахувати час за кількістю ударів серця»[10], правильне, то Рілла мала рацію. Того вечора всі надії, страхи, тріумфи й приниження здавалися далеким відлунням минулого. Невже вона справді плакала тільки тому, що про неї забули, що довелося йти додому з Мері Венс? Ох, сумно думала собі Рілла, якими банальними, абсурдними тепер були причини її сліз. Зараз вона могла плакати з власної волі… але не плакатиме… вона не повинна. Як там сказала мама, дивлячись на неї, своїми блідими вустами й болісним поглядом, якого Рілла в неї ніколи не бачила:
«Коли жінкам сміливості бракує
Безстрашні будуть ще чоловіки?[11]»
Так, правда. Вона повинна бути сміливою… як мама… як Нан… і Фейт… Фейт, яка кричала з палаючими очима «Якби ж я була чоловіком і теж змогла піти!» Коли очі боліли, а горло пекло, вона ненадовго сховалася у Веселковій Долині, просто щоб усе обдумати й пригадати, що вона більше не дитина… вона виросла, а жінки повинні стійко сприймати такі виклики. Але було… гарно… тут і тепер залишитися на самоті, коли ніхто тебе не бачить, коли не варто перейматися, що люди вважатимуть тебе боягузкою, якщо побачать мимовільні струмки сліз.
Як солодко, як по-лісовому пахла папороть! Як м’яко хилилося й шепотіло до неї велике хвилясте віття хвої! Як по-ельфійськи звучали дзвіночки «Трьох Закоханих»… лиш один передзвін, наче бриз, промчав у повітрі! Як пурпуровий невловимий туман розвивався, наче ладан навколо олтаря пагорбів[12]! Як вітер білив кленові листочки, допоки лісок повністю не вкривав блідий сріблястий цвіт! Вона бачила все це сотню разів, а, схоже, усі обриси світу змінилися.
«Якою злою я була, бажаючи, аби сталося щось хвилююче! – думала вона. – Ох, якби ж то повернути ті любі, одноманітні приємні дні! Я б ніколи, ніколи більше на них не жалілася».
Наступного дня після вечірки світ Рілли розбився на друзки. Коли вони всі зібралися на обід за інглсайдським столом, говорячи про війну, пролунав телефонний дзвінок. То був дзвінок зі самого Шарлоттауна до Джема. Коли він завершив розмову, поклав слухавку й повернувся, його обличчя палало, а очі блищали. Не встиг він промовити й слова, як мама, Нан та Ді зблідли. А Ріллі, вперше в житті, здавалося, що кожен мав почути стук її серця. До горла підступив клубок.
– Вони скликають добровольців до міста,
Цитата з вірша Філіпа Бейлі «Фестус» (
Уривок з вірша Кейт Гуд «Донька Калеба» («Caleb’s Daughter») (1914) (
Алюзія на тексти поета Джорджа Вільяма Рассела (
