для дитини. Але це не розв’язало проблему перевезення немовляти. Рілла безпорадно озирнулася навколо. Ох, була б тут мама… або Сьюзан! Її погляд зупинився на величезній голубій супниці за буфетом.
– Можна я покладу… покладу його сюди? – спитала вона.
– Ну, то справа не моя, то бери. Тільки не покльоцкай, якшо вийде… бо Джим здійме бучу, якшо живий вернеться… а він вернеться, бо який з него толк. Він притяг стару супницю з Англії… казав, шо то фамільна. Вони з Мін нею ніколи не користувалися… в них з роду не було достатньо супу, шоб туди налити… але для Джима та супниця то ж був цілий світ. Він за шось міг дуже чіплєтись, але його ніц не хвилювало шо наїдків в них для того посуду нема.
Вперше в житті Рілла Блайт торкнулася дитини… підняла… загорнула в ковдру, тремтячи, як би його не впустити чи… чи не завдати шкоди. А тоді поклала в супницю.
– А воно не задуситься? – стурбовано спитала вона.
– Та навіть якшо вдуситься, нема біди, – відповіла пані Коновер.
Нажахана Рілла трішки послабила згорток біля обличчя дитини. Дитя вже не плакало, просто дивилося на неї. На маленькому потворному обличчі кліпали великі темні очі.
– Краще, шоб його вітер не продув, – застерегла пані Коновер. – Воно ж помре.
Рілла обгорнула супницю малою подертою ковдрою.
– Передасте мені його, будь ласка, коли я залізу до брички, добре?
– Ясно шо, передам, – буркнула пані Коновер, підводячись з крісла.
Ось так Рілла Блайт в’їхала в дім Андерсонів затятою дитиноненависницею, а виїхала, везучи дитя в супниці на колінах!
Рілла думала, що ніколи не добереться до Інглсайду. У супниці панувала дивна тиша. З одного боку, вона була вдячна, що дитина не плакала, але хотіла почути хоча б якийсь писк, як доказ, що дитина жива. А якщо воно задихнулося! Рілла не наважувалася заглянути в згорток, бо ж дув такий вітер, справжнісінький ураган, вона «затамувала подих», що б там не сталося. Вона була така вдячна, коли нарешті дісталася гавані біля Інглсайду.
Рілла занесла супницю до кухні й поставила її на стіл просто перед носом Сьюзан. Та заглянула до супниці й чи не вперше в житті оніміла.
– І що ж це таке? – спитав лікар, який саме зайшов на кухню.
Рілла розповіла всю історію.
– Я просто мусила його принести, татку, – завершила вона. – Я не могла його там залишити.
– І що ж ти з ним робитимеш? – холодно спитав лікар.
Рілла не очікувала такого запитання.
– Ми… ми можемо залишити його ненадовго… хіба ні… поки все не влаштується? – спантеличено запнулася вона.
Лікар Блайт хвилину чи дві ходив туди-сюди по кухні, поки дитя витріщалося на білі стінки супниці, а до Сьюзан, схоже, повертався дар мовлення.
Нарешті лікар подивився на Ріллу.
– Мале дитя – це багато додаткової роботи й турбот у домі, Рілло. Нан і Ді наступного
