якою гидкою вона б не була, потребує допомоги… хоча не схоже було, щоб вона взагалі переймалася чиєюсь допомогою.
– Заходь-но, – мовила пані Коновер, забираючи люльку. Вона витріщилася на Ріллу своїми маленькими щурячими очиськами.
– А… а пані Андерсон справді померла? – обережно спитала Рілла, переступаючи через поріг.
– Мертва, як дверний цвєх, – бадьоро відповіла пані Коновер. – Врізала дуба пів години тому. Я послала Джена Коновера подзвонити могильнику, шоб він покликав на допомогу. А ти ж донька лікаря, га? Ну шо, як настрій?
Рілла не побачила жодного незагромадженого стільця, а відтак і далі стояла.
– Це сталося… дуже раптово?
– Ну, вона всихалася, ше відколи нікчема Джим намилився до Англії… а шкода, шо він поїхав. Я думаю, то її наніц скосило, щойно те зачула. Два тижні тому народився оцей малий, відтоді вона ось так злягла, а сьогодні встала й вмерла, жодна жива душа такого не чекала.
– А я можу чимось до… допомогти? – завагалася Рілла.
– Боже правий, нє… хіба шо ти можеш дати раду дітям. Бо я нє. Те мале дитя кричить денно і ношно. А мені вже по цимбалях.
Рілла обережно підійшла до колисочки й більш сторожко відкинула брудну ковдру. Вона не мала наміру торкатися дитини… вона теж не вміла «давати дітям ради». Вона побачила противного карлика з червоним перекошеним малим обличчям, загорнутим у шматок вицвілої старої фланелі. Вона ще ніколи в житті не бачила противнішої дитини. Її раптово накрило відчуття жалю до покинутої осиротілої крихітки, яка «прийшла нізвідки» в це небезпечне «тут».
– А що буде з дитиною? – спитала вона.
– Бог його знає, – байдуже промовила пані Коновер. – Мін страшенно хвилювалася за нього, а тоді вмерла. Вона все казала: «Ох, шо то буде з моїм бідолашним дитям, коли мені несила буде терпіти». А я кажу, я ним перейматися не буду. Я вже виховувала хлопа, якого моя сеструха підкинула, а коли воно підросло, з нього вийшли люди, то він мені на старості взагалі не допомагає, невдячний вилупок. Я казала Мін, шо дитя треба відіслати в сиротинець, а тоді чекати на повернення Джима, аби він за тою дитиною глядів. Можеш повірити, їй та ідея не сподобалася. Отаке воно сталосі.
– Але хто доглядатиме за дитиною, поки її не заберуть до сиротинця? – наполягала Рілла. Її турбувала доля дитини.
– Певне, вже мені доведеться, – пробурмотіла пані Коновер. Вона відклала люльку й без тіні сорому добряче сьорбнула з чорної пляшки, яку дістала з полички, що стояла поруч. – Не думаю, шо те дитя довго протягне. Воно хоробливе. Мін ніколи не мала здоровля, та й воно мо’ не має. Я си думаю, шо воно ше не довго завиватиме.
Рілла посунула ковдру вниз.
– Боже, дитина зовсім без одягу, – вигукнула шокована Рілла.
– А кому, ти мені скажи, його одягати? – вимогливо й жорстоко промовила пані Коновер. – Мені було ніколи… я доглядала
