вулиці, і йменувалася «Київська 4-а гімназія». Ми всі, хлопчики, були патріотами своїх гімназій, зневажали інші гімназії. Але найбільше задоволення полягало у тому, щоб лупити «карандашів», «аристократів».
З трудом переходив я з класу в клас, з переекзаменовками і двійками, і нарешті був урочисто вигнаний із п’ятого класу.
У чому ж тут річ? Адже я був тямковитий і не дурний хлопчик.
Очевидно, в неправильному вихованні. Тітка моя, Марія Степанівна, молода, але досить зіпсована самодурством, не мала аніякої уяви про виховання дітей, і тим більше хлопчиків. Вона сердилась, кричала і змушувала мене сидіти з підручниками до півночі. Погуляти, побігати з друзями, покататися на санках чи ковзанах мені не дозволялось.
Власне, тітка й навіяла мені відразу до навчання.
– Ти двієчник! – суворо говорила вона.
А якщо я все ж таки вивчав уроки, все одно наказувала:
– Повторюй пройдене!
– Вчи далі!
Тобто я був прикований до підручників, як каторжанин до ядра, і виходу не бачив ніякого.
«Вчи не вчи – рятунку немає!» – думав я і став обдурювати її і манкірувати навчанням. У задачник Євтушенського, наприклад, я клав яку-небудь цікаву книжку – «Таємничий острів» Жюля Верна або «Вершник без голови» Майн Ріда. Вдаючи, що я вчу, я бубонів щось уголос, щоб тітка думала, ніби я працюю, і запоєм читав ті цікаві романи. А в гімназії у відповідності із моїми знаннями йшли одиниці та двійки.
Дома за такі оцінтки мене по суботах чекала кара. Тоді я став підробляти оцінки, переправляючи їх на четвірки й п’ятірки. Врешті-решт, все це стало явним.
Чоловік Марії Степанівни, Іларіон Якович, був загалом добрий і тихий чоловік, але зовсім безвільний. Він нічого не мав проти перебування в його домі «бідного родича» і ніколи не шкодував грошей ні на оплату мого навчання, ні на мій одяг, хоч отримував скромне жалування, щось біля двохсот рублів на місяць. Але коли рішуча дружина вимагала екзекуцій, тихий Іларіон Якович нещадно сік мене на кухні козацькою пугою. Ці катування тільки озлоблювали мене. «Врятувати» мене, очевидно, вже було неможливо. Тим більше, що душа моя тяглася зовсім не до математики, а до мистецтва…
Лежачи ночами на скрині в передпокої, на грубому солдатському килимі, увесь у синяках, побитий і зневажений, я гірко плакав і люто мріяв про те, як я колись обіллю бензином тітчине ліжко, і як вона буде корчитися у полум’ї, і як згорить увесь цей проклятий дім. Тепер я, звичайно, дивлюсь на все це іншими очима. Врешті-решт, виховувати чужих дітей ніхто не зобов’язаний, і я обходився їм, очевидно, в немалі гроші. Спасибі, що хоч не помер з голоду…»
Маленький Сашко заздрив своїй двоюрідній сестрі, якій дозволяли відвідувати драматичну школу Лисенка, йому подобалось слухати спів кобзарів та лірників, церковний хорал. Патефони були тоді не у всіх, тож жива музика і сформувала естетичну пристрасть майбутнього артиста. Але артистом Вертинський стане пізніше, а тоді…
«Я
