хоч і виступають як шансоньє».
«Російський шансон увібрав у себе багато різних стилів: це і блатний фольклор, і каторжна пісня, і бардівська пісня, і міський романс. А тому сприймати шансон тільки як блатну пісню зовсім неправильно. Та й немає у світі «музики для всіх». Як говориться, кому що подобається, вибір, слава Богу, тепер є».
«Шансон перекладається з французького як «пісня». Ми трактуємо це поняття ширше – «гарна пісня», або, якщо хочете, «пісня з мораллю». Сьогоднішній шансон – це музичний стиль, де переважає щирість тексту, душевне виконання і якість самого музичного матеріалу».
«Блатна пісня не є єдиним джерелом і складовою сучасного російського шансону, але я б сказав, що це його стержень».
«Більшість авторів шансону – це авторська пісня і авторська музика. Напрямів я нарахував чотири. Перший – це «шансоновий мейм-стрим», сувора чоловіча музика з певним впливом блатняка, великою кількістю моралі й описом різних життєвих пригод. Другий напрям: це поп-шансон, мішанина попси радянської естради, просякнутої шансоновим духом. Третій напрям: салонний шансон. Він ближче всього стоїть до французького шансону. Хоч і має ознаки міського романсу. Четвертий напрям: неореалістичний шансон. Це пісні про життя. Вони можуть бути і блатні, і не блатні, і на приблатні теми, а можуть бути про життя взагалі. Цей напрям найближче до авторської пісні».
І взагалі, зійшлися шансоньє і критики, «для Росії шансон є найнаціональнішим музичним напрямком і в цьому його великий респект».
«Вірші не пишуться, вони трапляються», – сказала якось Марина Цвєтаєва. Чи – Анна Ахматова. Можна їх приймати, можна не приймати. Це внутрішній стан матриці, що сприймає. У шансоні так само. Хай кожен слухає те, що він готовий слухати в даний момент свого настрою. Захоче людина слухати шансон, слухатиме шансон, захоче послухати Чайковського, буде слухати Чайковського…»
Так у чому ж полягає феномен шансону і де його коріння?
Частина перша-3
Королева його вітає…
Нарешті й він спізнав щастя – успіх, успіх!.
Бурлюк, Маяковський та інші футуристи
Тоді він тільки-тільки утверджувався, шукав самого себе, своє «я» і свою сутність, манеру і свій стиль, шукав сам себе, ще нікому невідомий, але вже такий незвичайний, своєрідний, талановитий, у єдиному примірнику перебуваючи на планеті Земля.
Але для утвердження потрібна була колосальна праця і час – Вертинський ще вчиться, але вже пробує виступати, і в ньому вже визріває, вирізьблюється той Вертинський, який згодом завоює не лише Москву та її імперію, не лише слов’янський світ, а й вибагливу, звиклу і не до таких талантів Європу.
Писатиме ж у «Ліберасьйон» Жан-П’єр Тібода:
«Вертинський був принцом пісні – автором, композитором і виконавцем, такий же відомий у Росії, як Шарль Трене у Франції. І сьогодні в руських ресторанах Парижа все ще співають пісні Вертинського, а старі музиканти з неприхованим хвилюванням згадують його».
