очі Віри Холодної», що всіх, хто у них хоч раз загляне, проймають до глибини душі…
Частина друга
Під зорями Аргентини?…
Та ні ж бо – «полтавська галушка»
Полтава! —
Одне тільки слово, красиве й ласкаве,
А душу бентежить до дна.
Полтава, Полтава! —
І мова Наталки, проста й величава,
І сміх «Енеїди» луна.
Полтава, Полтава…
Чи ж то дивина,
Що їдучи знов по розлуці до неї,
Полтавець Полтаву в купе вихваляв!
Хвалив свої парки і світлі алеї,
Замріяну Ворсклу між верб та отав,
А надто – окрасу Полтави всієї:
Дівчат чорнобрових, справжнісіньких пав!
Полтава, Полтава…
Ці рядки належать українському поетові Анатолію Косматенку. Так сталося, що в мене подвійне земляцтво: за місцем народження я полтавець (був ним і завжди залишуся!), а за проживанням ще й придніпровець, бо сорок років мого життя минуло в Дніпропетровську.
На Полтавщині – шістнадцять. Тож земляки мої і там, і там. І при слові «Полтавщина» у мене щемно тепліє біля серця, і справді, як написав поет, Полтава душу бентежить до дна. Бо це земля юності моєї ранньої, земля моїх батьків, дідів, прадідів, земля моїх пращурів – козаків і селян, край роду мого, а це – навічно…
Це дещо розлога цитата з автобіографічного роману автора цих рядків «Веселий смуток мій» (Київ, 2007).
Отож, я полтавець. І так мені гарно, що з Вірою Холодною ми ще й земляки по краю, у якому обоє народилися, – милій моєму серцю Полтавщині, і зростали там само. Правда, кінозірка лише два роки, а я – шістнадцять, але ж кількістю років такі речі не вимірюються, і любов до рідного краю від того, багато ти чи мало у ньому прожив, – не стає більшою чи меншою. Вона просто є. Любов.
А втім, не буду – про себе. Та ще в романі про Віру Холодну. Бо ще молодий та ранній критик звинуватить мене в нескромності… Хоча чому б зайвий раз і не згадати себе, улюбленого? Та ще вкупі з великим.
А як серйозно, то мова у нас зараз має піти про Полтаву, про ту Полтаву – єдину у світі білому! – у якій народилася, зростала маленькою наша Віра…
Отож – про неї, про Полтаву, про мою землячку…
У серпні 1915 року, отримавши через Олександра Вертинського листа, що чоловік її, прапорщик 5-ї Західної армії, важко поранений під Варшавою і перебуває в госпіталі чи не в критичному стані, Віра Василівна відразу ж почала збиратися в дорогу – на фронт. До коханого чоловіка.
Близькі застерігали: подорож неблизька і небезпечна. До всього ситуація на фронті швидко змінюється, російські війська терплять поразку за поразкою і відступають, відступають…
Поповзли чутки навіть про здачу Києва і відведення військ за Дніпро, тож легко буде в дорозі опинитися на зайнятій ворогом території й потрапити в полон. Та й госпіталі змінюють свої місця розташування
