поверхів. Але 135 років тому це було справжньою фантастикою. Ще б пак! Люди тоді жили щонайбільше у триповерхових будинках. А тут цілих десять поверхів! У декого навіть шия терпнула, коли вони дивилися вгору, намагаючись розгледіти в небі дах цієї дивовижі.
Загалом на початку двадцятого сторіччя Чикаго було найбільшим промисловим містом Америки – надзвичайно модним і прогресивним. Проте коли Волтові виповнилося чотири роки, Чикаго стало ще й найкримінальнішим містом Сполучених Штатів. На вулицях постійно виникали бійки, людей грабували серед білого дня. Викликати поліцію тут стало такою ж звичною справою, як, наприклад, чистити зуби чи пити каву. І, звісна річ, жити в таких умовах стало дуже некомфортно.
Останньою краплею для родини Діснеїв стало вбивство поліцейського, яке сталося на сусідній вулиці. Після цієї страшної події мама Флора боялася виходити на вулицю й не дозволяла дітям ані гуляти, ані ходити до школи. І дуже переживала, коли тато Еліас ішов кудись у справах чи навіть до крамниці. А коли чоловік повертався додому, вона щоразу кидалася йому на шию із криком: «Дякувати Богу, ти живий!»
Еліаса така поведінка дружини неабияк дратувала. Одного дня йому урвався терпець, і чоловік наказав родині збирати речі: родина Діснеїв переїхала в невеличке містечко Марселін у штаті Міссурі.
Після Чикаго, що гудів удень і вночі, наче вулик, Марселін скидався на справжнє село: тихе і напрочуд спокійне. Замість хмарочосів тут були одноповерхові будиночки, замість широких проспектів – вузенькі вулички. Не лунала музика з розчахнутих настіж дверей ресторанів, а з прочинених вікон вечорами не було чути реготу великих компаній. Проте тут нікого не грабували і не вбивали.
У Марселіні Волт швидко знайшов собі друзів. Він вирізнявся веселою вдачею. Без широкої, на все обличчя, усмішки його майже ніколи не бачили. Тому всі сусіди і знайомі його дуже любили.
У Волта почав прокидатися інтерес до малювання. Родина Діснеїв жила дуже бідно, тож фарб або олівців Волтові ніхто не міг купити. Тому він малював тим, що траплялося під руку: то вугіллям на якомусь клаптику паперу, то крейдою на стіні.
Одного разу Волт намалював на шматку газети коня свого сусіда. Портрет настільки вдався, що малий Волт отримав за свій малюнок цілих 25 центів. Космічні гроші для хлопця, який мріє про цукерки!
– Ні, ти лише уяви – двадцять п’ять центів за коня! – із захватом повторював «художник» братові Рою. Удвох вони ласували солодощами, купленими на першу Волтову «зарплатню».
– Розкішна робота, еге ж? – сміявся Рой. – Враховуючи, що ти витратив на неї лише десять хвилин свого часу!
– Крута робота! Саме для мене, – вирішив тоді малий Волт. – Малюєш собі із задоволенням. А тобі за це ще й платять! Хочу бути художником!
– Художником? Не сміши мене! – розреготався тато Еліас, що проходив повз хлопців. – Справжня робота – це коли ти працюєш, наче віл! А малювання – це не робота, а так, забавка.
Дісней-молодший нічого не сказав
