перепитав Гайдук. – А староста хіба нічого не розповідав?
– Та наче нічого… Mo’, і казав що кому, тіки я, звиняйте, не чув.
– І людей не збирав? – продовжував цікавитись Гайдук: позаминулого тижня, з приводу літнього наступу німців, в районі збирали всіх старост і начальників поліції. Читали лекцію про події на фронті, наказували провести збори по селах.
– Та мов не збирав…
– «Мов», «мов»! – Аж розсердився Гайдук. – Ти прямо кажи: збирав чи ні?
– Та мов не збирав… А мо’, і збирав, тільки я, звиняйте, не пам’ятаю. Пам’ять у мене…
Гайдук аж сплюнув з досади. Погасив недокурок, поглядом пошукав попільничку, попільнички, звісно, не було. «Азія!» Роздушив недокурок у тарілці, твердо сказав:
– Війні скоро кінець. Німці вже підходять до Волги. Візьмуть Сталінград – із більшовиками буде покінчено.
– Дай Боже, дай Боже…
– Кінець більшовичкам! – Гайдук звівся, осмикнувши мундир. Зірвався на рівні й комірник. Жінка його, почувши про кінець війни, завмерла коло мисника. – Кінець! – повторив, як припечатав, Гайдук.
– А як же, звиняйте, із нами? – поцікавився комірник.
– З вами?.. З вами подивимося… Хто допомагатиме німецькій владі, працюватиме чесно, того залишимо. А решту – в табори! Або й на шибеницю.
Комірник ще хотів запитати, що німці думають робити з землею – роздавати людям чи лишать у колгоспі, та побоявся: дуже ж бо строгий вид був у Гайдука.
– Ну, спасибі за хліб-сіль – став прощатися Гайдук. – Піду знайомитися з поліцаями. Скільки їх там лишилося? – наче й не знав.
– Та одного ж, що не встеріг пулімйота, наче повісили – («Розстріляли», – уточнив Гайдук). – Еге ж, розстріляли наче… А двоє самі наче втекли…
– Це ті, з полонених?
– Та мовби вони…
– То скільки ж лишилося?
– Та начеб троє: двійко наших, а один мов із Кавказу.
– Не густо… Ну, нічого, нових наберемо.
Вийшов із хати. Вже у дворі сказав комірникові:
– Працюватимем разом. Хто що скаже проти влади німецької чи якісь інші думки, щоб я знав того ж дня. Як на сповіді. Довідаюся, що утаюєш – не прогнівайся!
– Та Божечку ж мій!.. Та чи я насмілюся!..
– Зажди, не божкай! – обірвав Гайдук: його вже почала дратувати надмірна запопадливість комірника. – Особливо приглянься до старости. Не забув, на чиєму боці він воював під час громадянської?
Комірник не забув. Мов не забув.
– Ну, бувай… Так, кажеш, не скликав зборів пан староста? – І, не чекаючи відповіді, рушив на вулицю: строгий, зібраний, в чужоземнім мундирі – німець, та й квит!
Гайдук хоча й збирався щойно скликати поліцаїв, та враз передумав: «Встигну, не горить…» Його охопило якесь дивовижне розслаблення, якась нехіть, чи що: може, то захмелена ситість подіяла, чи літнє сонце ласкаве,
