сам не знав, чому гукнув по-німецькому.
Постать так і вклякла на місці, а Гайдук знову скомандував:
– Ком!.. Ком!.. Шнель!.. – Ще й поманив до себе пальцем.
Дядько підходив так (а це був дядько, літній уже чоловік, ще й з тиждень не голений, бо заріс щетиною по самісінькі очі)… так підходив до Гайдука, наче його тримав хто за поли. Гайдук дивився пронизливо й строго, в дядька, мабуть, уже й жижки трусилися, бо він ледь ноги переставляв: підходив, наче за власною смертю. Гайдук напустив на себе ще більшу строгість, його тішив оцей переляк, і коли дядько підійшов, він, ні слова не кажучи, став його роздивлятися.
Дядько заворушив плечима, переступив з ноги на ногу, зітхнув, як натомлений віл. Він не знав уже, мабуть, що й думати, він навіть оглянувся, мов шукаючи підтримки, але вулиця довкола була наче виметена – тільки він і оцей, одягнутий у німецьке, чужинець, який пік його поглядом.
– Хто такий? Чого тікав? – запитав нарешті Гайдук. Спитав уже по-українському, тільки слова пролунали дивно, наче калька з німецької.
– А бодай вам, як ви мене налякали!
Чоловік раптом усміхнувся, переляк враз щез із його очей, і вони стали такі веселі й цікаві, що Гайдук уже й не знав: обмирав щойно оцей дядько од страху чи прикидався.
– Чого втікав? – спитав ще строгіше.
– Я? – здивувався чоловік. – А чого б це я мав утікати? Я ж вас признав іще здалеку.
– Упізнав? І хто ж я, по-твоєму?
– Та Гайдук же!.. Чи як вас теперички…
Тепер настав час здивуватися і Гайдукові. Гайдук ще раз пильно придивився до дядька, і щось у ньому почало мов спливати: якісь давно знайомі риси пробивалися крізь густу щетину, зморшками взяту обвітрену шкіру, товсті веселі губи, цікаві, як живчики, очі.
– Та я ж Іван Приходько! – вже зовсім весело вигукнув дядько: він був дуже потішений тим, що Гайдук ніяк не може його впізнати.
І Гайдук враз пригадав. Пригадав, що оцей Приходько був комнезаможцем. І водився з Ганжою. І їх розкуркулював. А тепер стоїть перед ним – хоч би тобі що!
– Комнезамож Приходько? А де твій дружок?
– Дружок? – спантеличено заблимав Приходько.
– Ганжа!.. Чи, як почалася війна, ти з ним посварився?
– А я ні з ким не сварюся, – відповів безтурботно Іван, і об цю його безтурботність прямо-таки розбивалася Гайдукова суворість.
– Чого не втік? – запитав він сердито.
– Куди? – витріщився дурнувато Іван.
– З більшовиками! За Урал, до Сибіру!
– А в мене чоботи зносилися – до Сибіру тікати… Та й чого б оце я до Сибіру того перся, як мене й тут зашпори беруть. А там, кажуть, і слина замерзає у роті.
– А як візьмемо й посадимо?
– Та за що ж мене садовити?
– А з більшовиками
