старості, щоб носили молоко, хліб, яйця і сало: годі побиратися – напрошуватися на обіди й вечері. Встав, поспіхом умився, лаючи себе, що забув прихопити зубну щітку й бритву – на підборідді вже пробивалася щетина. «Бракувало ще перетворитися в місцевого дядька, – подумав бридливо, – що голиться раз на тиждень, та й то уламком коси. Сьогодні ж з’їжджу в Хоролівку, заберу все необхідне».
Але того дня так і не поїхав.
Вийшов надвір, став зачиняти двері й ткнувся носом у білий аркуш паперу. Аркуш був видертий з учнівського зошита, в косу лінійку, списаний крупними літерами.
«Ти, посіпако німецький…»
В Гайдука аж у очах запекло. Оглянувся, підсвідомо вхопився за кобуру.
Довкола нікого не було. Ні в дворі, ні на вулиці. Однак Гайдук не міг позбутися відчуття, що за ним хтось підглядає – стежить, що він робитиме далі. Закам’янів лицем, одірвав од дверей приклеєний аркуш. Про себе відзначив, що клеєно розведеним борошном перед самісіньким ранком, бо ще не встигло й висохнути. «Отже, є хліб! Для німецької армії немає, а для цього ось є. Ну, я вас нагодую: вимету все до зернини!» Одірвавши листок, вернувся до хати. Сів до столу, розгладив аркуш, став читати спочатку:
«Ти, посіпако німецький, запроданцю гітлерівський, курва фашистська і закордонне лайно!..»
«Лайно» чомусь найбільше образило. Набрякнувши обличчям, читав далі:
«Якщо ти думаєш, що безкарно нашу землю топтатимеш, то помиляєшся: не для того ми її в панів відвойовували, щоб усяка погань собача лишала на ній свої вонючі сліди…»
«Політграмота!» – посміхнувся криво Гайдук. Посмішка торкнулася тільки губів, очі ж лишилися крижаними й пильними: вдивлявся в кожну літеру так, наче хотів побачити за нею невідомого автора.
«Скоро повернеться Червона Армія, і тоді од таких, як ти, не лишиться і мокрого місця!..»
І ще було кілька фраз – всі в такому ж категоричному стилі. Видно було, що їх автор, чи автори, не мали жодного сумніву, хто переможе. Гайдук прочитав до кінця, а потім став роздивлятися дулю, намальовану нижче, під текстом. Невідомий художник малював ту дулю так старанно, що, мабуть, аж язик висолоплював. Узяв за взірець не якусь там грушку дитячу, не жіночу, сестрину чи материну, тарапуньку, а чоловічу, батькову, з добрий гарбуз завбільшки дуляку. Гайдук міг би заприсягтися, що аби вишикувати усіх чоловіків Тарасівки та наказати зсукати дулі, то упізнав би власника оцієї, намальованої, з першого погляду.
Це була велика дядьківська дуля з твердим, як ріг, нігтем, з такими міцнющими пальцями, що жодна сила у світі неспроможна їх розігнути, якщо вони вже надумаються скластися в оцю красномовну фігуру. Важка намозолена дуля, яка вже як складеться, то стає мов із чавуну. Художник малював її, не шкодуючи часу, бо в кількох місцях лишився слід од гуми: підправляв, домальовував, добиваючись найбільшої схожості. І дуля вийшли, наче жива – цілилася Гайдукові межи очі нігтем-копитом, а внизу виведена ще одна фраза:
«А
