то подвір’ям, то садом, наглядав за роботою. Особливо пильно придивлявся до молоді: чомусь був переконаний, що тільки вони, оці сопляки, могли написати оті дві листівки й повісити на воротях налигача. «Цей?.. Цей?.. – душив кожного поглядом. – Найду!» – аж зціплював зуби. Бо вже придумав, як розшукати автора дулі. Був упевнений: знайде. Тільки од цього поки що не легшало: дві листівки оті, два ганебні ті аркуші, мов живі, ворушилися в нагрудній кишені – нагадували повсякчасно про себе. Здавалося, що всі уже знають, як він возився з налигачем, мараючи руки. Відчував увесь час глузливі, в спину, посмішечки. Забити, загнати в горлянки, щоб подавилися!
Побачив ледь помітний димок, що піднімавсь над колодами складеними, рушив скрадаючись. Хтось кахикнув за спиною, мабуть, попереджаючи, – Гайдук обернувся різко, – всі, хто був поблизу, окрім роботи, здається, нічого не чули й не бачили. Постояв, обводячи важким поглядом людей, знову рушив до колод.
Там сидів на осонні парубійко років шістнадцяти. Курив. Аж очі заплющив – блаженствував. Гайдук мовчки стояв, впившись у порушника поглядом, йому вже здавалося, що він десь його бачив. І оце худе в ластовинні обличчя, й нерозчесану русяву чуприну, і босі ноги, що вилізали з куцих штанів. «Може, цей?» – ворухнулося важко у ньому.
Парубійко раптом здригнувся, розплющив очі. Побачив Гайдука, занімів. У одвислих губах продовжувала диміти цигарка.
– Куримо? – запитав спокійно Гайдук. – Ану встань… Встань. – Бо парубійко все ще сидів, витріщившись на Гайдука. І коли той звівся нарешті, натренованим, коротким ударом поцілив йому прямо у зуби. Страшний той удар кинув парубійка на землю, з рота чвиркнула кров.
– Вдруге пристрілю на місці, – процідив крізь зуби Гайдук. – Марш до роботи!
Схлипуючи, затуляючи долонею розквашеного рота, парубійко звівся над силу і задком-задком – од Гайдука. Гайдук же дістав хустину, витер бридливо правицю, рушив до саду.
Після цього всі працювали мовчки, мов води в роти понабиравши. Кивне хіба один одному – «Подай!» – та й знову за роботу. І коли врешті була оголошена обідня перерва і люди заходилися коло їжі, принесеної з села, кожен їв собі мовчки, мов з примусу. Не збиралися навіть до гурту, як те зроду-віку водилося на громадських роботах: у полі, на жнивах чи на сіножатях…
Рівно о дев’ятій Гайдук подав команду кінчати. Люди потягнулися мовчазною вервечкою, і попереду майже бігли жінки, бо на кожну ж удома чекала непочата робота: і худоба непоєна, і діти негодовані – дай Боже до півночі впоратись.
– Завтра щоб після сьомої в селі не було ні душі! – попередив Гіриходька. – Сам пройдусь перевірю.
Глянув на сонце. Велике, червоне та чисте, воно уже зависало над обрієм, і просякнутий первозданною тишею степ готувався до сну. Все завмерло, навіть птахи, що досі невтомно висвистували, умовкли, лише іноді лунав різкий посвист байбака, що попереджав про небезпеку. Гайдук колись любив стрічати отакі передвечірні години, женучи з паші худобу, а зараз не звертав уваги ні на сонце, ні на обрій задумливий, ні на притихлі
