не до хати, а до клуні, куди Грицько щовесни, як тільки теплішало, перебирався спати з ще меншим братом Іваськом – було їх у Приходьків стільки, що навіть батьки з ліку збивалися.
Німа завернула на садибу Приходьків: тут уже не було стежки, та дівчині вона, власне, й не була потрібна. Рушила навпростець, підминаючи голими п’ятами молоденьку картоплю – Приходьки, скільки жили, одну картоплю й садовили – ні помідори, ні огірки, ні кріп чи петрушку – тільки картоплю. Все інше вважалося забаганками панськими, дарма тільки землю переводити, от картопля – це діло: як кущ, так і піввідра, картопля – це харч: їж донесхочу! Та ще й до того ж не обкладається жодним податком… Тож Приходьки збирали щоосені цілу гору картоплі, і вистачало її аж до нового врожаю: і вареної, і жареної, і товченої. І млинці з картоплею, й вареники, і супи з картоплею, й борщі таки з нею ж, із чистою, з жодним м’ясом не змішаною, жодним салом не засмаженою, бо нащо її м’ясом-салом псувати, м’ясо-сало тільки картопляний дух забиває… Отож німа й підминала картопляне бадилля, аж поки дісталася до хати, а вже звідти, попід стінами, прокралася в двір та подалася до клуні.
Величезні, щільно причинені двері одчинялися з великим трудом, бо Приходько Іван все збирався змастити петлі та й забував, а синам було і подавно байдуже: Приходьки на безсоння ніколи не скаржилися, хай вищать, як скажені – жоден із них і не поворухнеться, тож німа, поборовшись із дверима, трохи їх одхилила та й ступила до клуні.
Тут пахло половою, сіном і мишами – невигубним духом, що ним завжди пахнуть клуні. Було дуже темно, але німа уже знала, де спали хлопці, і пішла прямо в той куток.
Намацала Грицькову ногу (нога була більша од Івасевої на добрий вершок), потягнула щосили. Нога спробувала відбрикуватися, її власник, очевидно, ще не проснувся, він щосили чіплявся за сон, але німа цупила й цупила, аж поки стягнула його геть із сіна. Аж тоді, як проїхався пузом по твердій, наче камінь, долівці, Грицько врешті прокинувся. Посмикав ногою, пробуючи її вивільнити, спитав невдоволено:
– Хто це?
Німа замугикала, що то вона.
Грицько ні здивувався, ані обурився на такі пізні відвідини. Він просто сів і став люто чухмаритися. Німа уже знала оцю звичку Приходьченків: чухмаритися люто зі сну, тому й не квапила товариша, а терпляче чекала, поки він одведе душу. Грицько ж, покінчивши воювати з чуприною, звівся й пішов з клуні, бо там, у абсолютній майже темряві, годі було порозумітися з німою. А надворі таки видніше.
«Чого прийшла?» – запитав він на мигах.
Дівчина розіграла цілу пантоміму. Показала, як вони з матір’ю спали, як постукали до них у вікно, як зайшов отой німець страшний, із пістолетом при боці («у… у…» – показувала німа, де саме висів той пістолет), як потім допитував матір, хто написав оті дві листівки – все, що побачила вона й про що здогадалася, було в отій пантомімі. Грицько пильно вдивлявся в її
