style="font-size:15px;"> Викрутив у лампі гніт, став пильно придивлятися.
«Він!»
Ті ж самі косі лінійки, те ж характерне написання літер, коли вони мов набігають, мовби навалюються одна на одну, наче той, хто писав, весь час кудись квапився, поспішав швидше покінчити з наостогидлою писаниною…
«Та-ак… Спіймалася пташка!»
Аж усміхнувся потішено. Перегорнув обкладинку, щоб прочитати напис.
«Федір Гусак, учень другого класу».
«Федір… Федько… Що ж ти, Федю, взявся листівки писати? Сам додумався чи хтось старший навчив?»
Дістав сигарету. Закурив, усміхаючись.
Глянув на годинника: пів на першу. Майнула думка: одкласти на завтра, бо добре-таки натомився, та він її одразу ж прогнав. Знав, що не засне, поки не зустрінеться з оцим незнайомим поки що Федьком. Узяв зошит, листівку, пішов з кабінету. Ступав прямо по зошитах, з насолодою вчавлюючи їх у підлогу «Навчились, писаки!.. Суцільна грамотність!.. А до волів – крутити хвости!» Сплив раптом спогад, як заходив до нього в Хоролівку Приходько – питався, як бути зі школою. Недобре всміхнувся: «Школу вам!.. Не школу – казарму!»
Вийшов, спитав поліцая, який стояв па сторожі:
– Гусак далеко живе?
– Який Гусак? – запитав поліцай.
– А хіба він у вас не один?
– Та в нас же два Гусаки. Один дядько Петро, його тіки вдома немає…
– Де він?
– Посадили перед війною… А його Степан у німецькій армії служить. Приїжджав узимку додому.
– Знаю, – пригадав Гайдук: Гусак заходив і до нього в поліцію.
– А другий – дядько Григір. Тіки й цього немає…
– Теж посадили?
– Та ні, цього вбили. Як забрали на війну, то через місяць і прийшла похоронка.
– А хто ж тепер вдома?
– Та тітка Одарка.
– От до неї й веди. – Тому Федькові більш ні в кого бути. Не міг же він бути братом Степана! Довго плутали кривулястою вулицею, аж поки поліцай сказав:
– Осьо їхня хата. Сплять уже.
– Ще б не спали, – буркнув Гайдук. – Вона тебе упізнає?
– Та, мабуть, що впізнає.
– Тоді постукай і скажи, що термінова бумага з управи. – Гайдук побоювався, що Гусачка не одчинить опівночі. Ще здумає пробі кричати.
Поліцай підійшов до сонного вікна, затарабанив у шибку:
– Тітко Одарко!.. Тітко Одарко!
У хаті довго не озивалося. Гайдук хотів уже був погрюкати в двері, як шибка враз мов посвітлішала і по той бік спливла якась біла пляма.
– Хто там? – донеслось, як з могили.
– Це я, Микола, – з поліції! Вам термінова бумага!
Тітка якийсь час вдивлялася у поліцая, потім одійшла од вікна. Гайдук одразу ж пішов до дверей, щоб дурна баба, угледівши двох замість одного, не встигла їх зачинити, але
