Можна й відповісти. І про Москву, і про коня… Москву німецькі війська поки що не схотіли брати – Москва і без цього впаде. От візьмуть Сталінград, дійдуть до Уралу, і Москва – гнилим яблучком… І сліду од неї тоді не лишиться! Отож кому Москва така мила, – різонув Гайдук поглядом Івана, що аж наперед виперся, щоб краще було чути, слухав, ще й головою покивував, – така дорога, спішіть попрощатися з нею. Бо німці й каменя од неї не лишать. Щоб не плодилася більшовицька зараза.
«Ага, – подумали дядьки, – німці таки Москви не взяли. Видать, руки короткі». Заворушилися, загомоніли поміж собою та й посунули на вулицю, бо начальство сказало, що поки що усе.
І йшли вони так: попереду, натовпом – люди, а позаду – Гайдук, староста і три поліцаї. Та ще комірник пристав по дорозі. Поліцаї ж із гвинтівками. Так що люди наче й не ув’язнені, а – під сторожею. Ні назад, ні вправо, ні вліво – тільки вперед. До маєтку майбутнього. А там уже до пізнього вечора. Од дзвінка до дзвінка.
Гайдук увесь день теж протовкся на хуторі: наглядав за роботою. Щоб ніхто не промарнував і хвилини. Перед початком ще оголосив розпорядок: до першої – не розгинатися, а потім обід, рівно година, а тоді аж до вечора.
– Та ми ж і їсти не захопили з собою! – бідкалися жінки. – Це ж і в село збігати не встигнемо.
Спасибі, заступився Приходько Микола Васильович. Сказав, що воно-то так, строгість, звісно, потрібна, але народ цього разу не винен: його, Приходькова, вина. Не попередив, що на обід в село не пускатимуть.
– Та й ви ж мені не сказали нічого.
– А вам треба все казати та пояснювати? – огризнувся Гайдук. Однак погодився відпустити людей на обід. Тільки не всіх, бо це ж не люди – худоба: розбредуться, до вечора не збереш. Хай виділять по одному на десять дворів, і ті вже у село й сходять.
«Оце так! – переглянулись люди. – Маємо панщину».
– А тепер – за роботу! – скомандував Гайдук. І додав, скрививши в посмішці вуста: – Звикли мітингувати, тепер звикайте працювати як слід.
Стали до роботи. Хто – колоди тесати, хто – пиляти дошки, хто з бур’янами воювати, а ще більше подалося в здичавілий сад: вирубувати вишні й сливи, яблуні й груші, що давно уже перестали родити. Та ще й викорчовувати. А вона ж, деревина, росла, здається, не стільки вгору, скільки донизу: переплелася корінням, що й сам чорт ногу зламає. Іще переносили цеглу, викладали в акуратні бурти, бо складали до цього, наче навмисне, – якраз на тому місці, де має стояти палац.
Васильович, хоч його ніхто й не примушував, теж узявся до роботи: пішов із дідами та підлітками корчувати дерева. І комірник побігав та й собі – допомагати жінкам, що цеглу носили. Не стільки помагав, скільки покрикував:
– Давайте, дівчата, давайте: німці старательних люблять!
– Ви б хоч під ногами не плуталися! – розсердилися врешті жінки. – А то ще цеглину на голову впустимо.
Комірник одразу ж і одійшов: од них, божевільних, всього можна чекати! Понипав, понипав, на
