чийсь рух, чиїсь очі, що блиснули, мов із нори. «Чи не Федько? – подумав, як про давнього знайомого. – Та вже ж що Федько, де ж йому подітися, Федькові!» – Гайдук так і прикипів поглядом до постелі, того кубла з ряднин, подушок і ще одежини якоїсь, що правила разом і за вкривачку, а вдень одягалась на плечі, але Федька так і не вгледів: зарилося од страху, щеня, боїться й дихнути. «Ну, полеж, Федю, полеж – мені не горить. Ще наговоримося. Я почну поки що з твоєї матусі». Гайдук перевів погляд на жінку, яка стояла ще й досі отерпла од ляку, і довго дивився на неї – навмисне мовчав, давлячи поглядом, наганяючи страху: хай ввійде у неї, забереться у серце, у душу, паралізує їй розум і волю, тоді він робитиме з нею що хотітиме, тоді він витягне з неї усе, що вона знає і чого навіть не знає… «А ти, Федю, полеж… Полеж поки що, полеж…» Гайдук впивався переляком, що метався в розширених жіночих зіницях. Розрахованим рухом дістав із кишені вдвоє складений зошит, ткнув межи очі:
– Твого?
Жінка одсахнулася так, наче він підніс їй до обличчя гадюку.
– Твого сина зошит? – не давав їй опам’ятатися Гайдук. Розправив, показав палітурку, ще й освітив ліхтарем. – Твого чи не твого?
– Та мого ж… – чи то сказала, чи то простогнала Гусачка.
– Та-ак, – сказав лиховісно Гайдук. – Ану розбуди його!
І тут сталося несподіване: досі застигле обличчя Гусачки ожило, затремтіло, скривилося, а з очей так і бризнули сльози.
– Та його ж уже ніхто не розбудить! – простогнала вона й аж зламалась у стані. – Та лежить же він у могилці і земелькою вушка набив!..
Вона вже ридала, тяжко, надривно, із стогоном, розпач так і хлюпав із неї, і Гайдук аж одступив, приголомшений. Все ще не вірячи, все ще надіючись, що тут сталося дике непорозуміння якесь, що вона оплакує іншого, він закричав:
– Та Федько мені потрібен! Федько!
– Та Федько ж, синочок мій золотий! – стогнала-хиталася жінка.
Гайдук чи не вперше в житті розгубився. Зібгав непотрібний тепер зошит, запитав:
– Коли він помер?
– Два місяці тому, – відповів поліцай, бо Гусачка неспроможна була мовити й слово.
– А ти чого не сказав?! – визвірився Гайдук на поліцая: ладен був його зараз убити.
– Дак ви ж не спитали. Сказали ведіть, я і повів…
Гайдук глянув на жінку, яка вже не плакала – тільки сякалася голосно, спитав:
– А то хто в постелі?
– Дочка, пане, Валя, – відповіла Гусачка зламано: страх її змився сльозами, вийшов плачем, вона вже спокійно дивилася на Гайдука.
– А де її зошити?.. Чом не дала?..
– Дак вона ж, пане, до школи й дня не ходила. Глухоніма вона в нас.
Гайдук глянув на поліцая – той ствердно кивнув. Тоді він кинув погляд на піл: дівчина вже сиділа, прикриваючись рядниною, напружений погляд її не одривався од Гайдукових губів, а на обличчі застигла ота болісна напруга, яка буває в німих, коли вони намагаються щось зрозуміти.
– Ну
