вб’ють! А що… Можуть і вбити… Можуть запросто вбити. Або й повісити. Якщо дізнаються… Уявив себе раптом у петлі й аж покрутив головою, мов вивільняючи шию. Отак можна й загинути ні за цапову душу. Бо все, що робив досі Євген, – і оті всі листівки з дулями мальованими, й наквацьовані дьогтем ворота, і потаємні розмови з братами та ще кількома надійними хлопцями, що годі сидіти склавши руки, треба боротися, – все це здалося зараз таким дріб’язковим, таким несуттєвим, таким несерйозним, що його аж сором обпік… «Граємося у підпільників», – всміхнувся зневажливо, і дим од цигарки здавався як ніколи гірким та пекучим. «Живемо – тільки небо коптимо!.. Хоч би де лампу дістати!» – подумав він тоскно про радіоприймач, що лежав, німий, у батьковій клуні: найбільше гнітило Євгена те, що він нічого майже не знав про події на фронті. Балачкам німців та поліцаїв він ніскільки не вірив: уже тому не вірив, що вони – вороги, що аби й справді все сталося так, як вони просторікують, то йому, Євгенові, й жити не варто!.. Він якось сказав Грицькові, коли той спитав: «А що ти робитимеш, якщо німці наших подужають?», що коли б це сталося, то не жив би і дня – покінчив би з собою… І це було не красне слівце: Євген переконаний, що він так і зробить. Тому для нього допустити можливість, що завтра можуть перемогти німці, було рівноцінним смерті, і Євген не вірив усьому, що йшло од поліції та німців, і дратувався, коли хтось намагався йому переповісти, – не хотів навіть слухати. Якось Грицько, який найчастіше заходив до брата, приніс йому газету, що видавалася в Харкові нашою ж, українською мовою. Це була убога газетка, надрукована на жовтому папері (німці навіть паперу пожаліли для неї), сірим, аж вилинялим шрифтом, – Євген глянув на неї з такою відразою, наче брав бозна-яку каку.
– Прибери!.. Щоб я більше оцієї гидоти не бачив!
Хоч Євген і чув про новий літній наступ німців, і допускав навіть думку, що всі тривожні чутки мають якісь підстави, але те, що фашисти зайняли весь Кавказ і вийшли до Волги, вважав їхньою черговою брехнею.
– Та ви самі гляньте! – гарячкував він над картою, видертою з підручника. – Німці минулого року ось скільки пройшли… І це минулого, коли війна застала нас зненацька. А тепер що: удвоє більше за два місяці? Та німці здохнуть, а стільки не пройдуть! – жбурляв карту, а все обличчя його бралося червоними плямами.
– Радіо б нам! – зітхав котрийсь із хлопців.
Так, радіо, супився ще більше Євген. Півжиття оддав би за оту лампу прокляту! Безмовний приймач, схований у батьківській клуні, не давав йому спокою. Часто снилося: сидить, надівши навушники, крутить коліщатко, ловлячи потрібну хвилю. Просинався, так і не дізнавшись, чи упіймав: глухо, німо, хоч вий од відчаю.
Радіо…
Доведеться-таки щось вирішувати, так далі не можна. Євген хитрував сам із собою: він давно уже вирішив, продумав усе, – після того, як поговорив із жінкою з Харкова.
Жінка прибилася до їхньої хати ще взимку, вірніше, не взимку, а на початку весни, хоч весняною погоду ніяк не можна було назвати: стояли такі люті морози, що дерева тріщали, а все птаство
