В колодку, наприклад. Видовбати колодку, вкласти лампу, а зверху – дощечку прибити гвіздками. Не будуть же вони кожну колодку обнюхувати!
Про колодку Євген щойно придумав, на діжі сидячи, в сінях.
Аж на душі розвиднилося.
Кинув бичок, притоптав, узявся за милиці. Та одразу ж і одставив: подумав про довідку, яку обов’язково треба дістати Грицькові. Без якої зараз із села нікуди не поткнешся. «Аусвайс», чи як там вона називається…
«Доведеться до дядька іти», – подумав похмуро: з дядьком йому не дуже хотілося стрічатися. А як правду казати, то й зовсім не тягнуло на зустріч. Староста ж, посіпака німецький. Хоч люди і кажуть, що дай Бог кожному селу такого старосту, що цей не обидить даремно, що он у Князівці – не людина, а звір… хоч Євген і прислухався жадібно до таких слів, а все ж не міг простити дядькові, що той пішов служити фашистам. Ніколи не заходив до нього в хату. Уникав зустрічі навіть на вулиці: забачивши здалеку, намагався пірнути у перший завулок. І коли батько якось передав, що дядько цікавиться, чого це племінник цурається, може, чимось образив, Євген відповів, як одрубав:
– У мене дядька немає!..
Якось-таки зустрілися: дядько і Євген. У хаті, на тестевій половині. Тесть Євгенів – столяр, золоті руки, майстер такий, що й з пенька стілець зробить, а тут треба нові двері до гамазею повісити, бо старі зовсім геть струхлявіли: світять, мов решето. А там же зерно – на посів. Що вдалося зберегти та зібрати. Дядько й зайшов із тестем домовитись. І Євгена нечиста сила принесла. Смикнувся назад, та вже було пізно.
– А, племінник!.. Що ж це тебе не видно ніде?
Євген, хоч-не-хоч, мусив руку подати. Буркнув, що нездоровиться, тому й не виходить нікуди.
– А може, молоду жінку боїшся наодинці лишити? – посміювався дядько: Євген тоді щойно перейшов до Шульженків. – Щоб якийсь шуліка не вкрав?
Євген не піддався на жарт – не відповів. Натомість звернувся до тестя:
– Я був до вас… Та хай уже потім.
Хотів повернути голоблі, так теща ж! Вчепилася, мов три дні не бачились:
– Зачекай осьо та поснідаємо!
І хоч Євген відмовлявся, що він снідав уже – не голодний, не схотіла й слухати: милиці одібрала й за стіл посадила.
Сидить Євген поруч із дядьком – у його бік не гляне. Одмовчувався. А всередині вже аж кипіло: дядько розповідав саме, скільки вдалося зорати й скільки планують посіяти.
Старається! Перед фашистами вислужується! На медаль заробляє!
– Сіємо? – врешті не витримав. Од усмішки недоброї аж губи посіпувалися.
– Сіємо, – відповів дядько спокійно. – І оремо, й сіємо. Дасть Бог, до кінця травня і впораємося.
– Бог! – так і фиркнув Євген. – Уже й Бога підпрягли? – Відчував, що ось-ось нe втримається, щось ляпне, але не міг уже володіти собою: дядькова спокійна упевненість дратувала його до нестями.
Дядько подивився на Євгена, пильно так подивився (тесть
