уже мовчав: не хотів дратувати Гайдука. Думка про довідку, про те, як би одпустити племінника, весь час ворушилася у голові.
Гайдук дістав цигарки, простягнув одну Приходькові:
– Закурюйте… Та не сердіться: в ваших же інтересах вас і повчаю.
– А чого б я мав сердитись? – Васильович прикурив, ковтнув чужоземний димок: солодкий, аж канудить. З якогось ерзацу… Васильович курив і все думав, коли почати про довідку – зараз чи пізніше, вже по обіді. Коли людина од ситості стає сонною й доброю. «Ну, цей ніколи добрим не стане! – Покосився на Гайдука, що ступав поруч у мундирі німецькому. – Цей із роду такого, де добротою й не пахло! – Згадав старого Гайдука, сутягу і здирцю. – Ці зроду-віку не знали, де в них і серце… Хіба що увечері? Взяти пляшку, шмат сала та в гості й зайти?.. – Та одразу ж пригадав, що має приїхати якесь начальство з району, тоді буде не до цього. – Краще вже зараз…»
Почав здалеку. Поскаржився на давню хворобу, од якої порятунку немає. Де не бував, до яких тільки лікарів не вдавався…
– Лікарі! – так і фиркнув Гайдук. – Де ви бачили в нас лікарів?! Азія!
– Не помагало нічого, – продовжував Приходько. – Аж нарешті, перед самою війною, на одного таки натрапив: виписав ліки – й одразу ж полегшало. Тільки от же біда: поки п’єш, доки й живеш, а кинеш – хоч лягай до могили…
– То й пийте. Хто ж вам не дає?
– Пив би, так питво кінчилося, – відповів скрушно Васильович. – Учора останню краплю витрусив. Не знаю тепер, що й робити.
– Рецепт маєте?
– Рецепт-то є, тільки до аптеки далеко, їх у Харкові тільки можуть виготовити. Ні в Хоролівці, ні у Полтаві – тільки у Харкові. Я вже був племінника вмовив, щоб з’їздив до Харкова, може ж, та аптека не закрилася, тут якраз маєток…
– На скільки днів треба звільнити? – поцікавився Гайдук.
– Та хоча б днів на п’ять. Раніш і за три дні можна було змотатися, а теперечки знаєте, як з поїздами…
– Знаю, – відповів Гайдук. Якийсь час мовчки йшов, потім сказав: – Що ж, нехай їде. Не можемо ж ми допустити, щоб пан староста ліг до могили.
– От спасибі! Не знаю, як вам і дякувати!
Гайдук рукою махнув: дрібниці! Нам про інше треба думати, пане старосто! День і ніч думати! І, підходячи до двору, повного люду, так очима й занишпорив: чи всі, як належить, трудяться? Ніхто не огинається?
Але люди, що давно їх помітили, вже снували мурахами: ті переносили цеглу, ті прибирали в дворі, а з саду доносився заповзятий цюкіт сокир: рубали дерева. Навіть поліцаї, які пригнали людей та одлежувалися в холодочку під старезною тополею, навіть вони підхопилися й похапали гвинтівки. Комірник же, який був тут за старшого, вибіг аж на дорогу, назустріч. Зірвав картуз, засяяв усмішкою, ніби найдорожчих для себе людей зустрічав!
– Ну як? – спитав строго Гайдук.
– Все у порядку! – Комірник дріботів уже поруч, віддано заглядав Гайдукові в обличчя.
– Усім
