суп, а Євген краяв хліб, що аж розсипався од висівок: з голодного німецького пайка. Видали минулої осені по кільканадцять грамів на їдока: хочеш – їж, хочеш – дивися. Люди й крутилися, хто як міг. Той споживав нищечком старі, ще довоєнні приховки, той підробляв потроху, як ось Євген, а більшість збирала до глибоких снігів у полях колоски, тягнула до хати все, що тільки жувати можна було, і тепер жувала: хліб з остюками, половою, щоб було наїдніше та надовше борошенця хватало, просяники з просяного борошна, ще з врожаю колгоспного: не встигли зібрати до осінніх дощів, – попріле, гірке, як смертна кара, але й цьому раді були… Накраявши хліба, Євген запросив гостю до столу.
Жіночка і їла так, що задивитися можна було: що то значить – людина культурна, міська, та ще й артистка! Катря поглядала, поглядала на неї, та й на Євгена також, а тоді ложку й одклала. А Євген все розпитував, як там, у місті, що чувати.
Гостя розповідала обережно, з оглядкою: скаже слово й затнеться. Та Євген і за це не був до неї в претензії: звідки їй знати, хто вони такі. Ану ж, поліцаї чи ще які шкури продажні! Надивилася, либонь, під час своєї мандрівки лихої.
Як у місті… Живемо потроху… Ні, пайок усім не дають, тільки тим, хто працює… Ні, не однаковий: кому більший, кому менший, це вже хто який заслужить… Німці?… Німці майже не чіпають, вони нас і помічати не хочуть, ми для них ніщо, місце порожнє: іде й дивиться крізь тебе, наче тебе й не існує. Вчасно не звернеш, отак через тебе і переступить… А поліцаї чіпляються. Та ще жандармерія їхня. З отакенними бляхами… Нещодавно повісили трьох, прямо на вулиці. Ідеш, а вони над головою гойдаються… Хто такі?.. Написали на дощечках, що партизани, а там піди взнай… Іще забирають у Німеччину… Хто молодший. У вас ще не брали?.. По інших селах уже забирають… її не забрали поки що: мати хвора і син («Нагуляла!» – скаже потім переконано Катря, і Євген на неї аж розсердиться. «Так і нагуляла!.. Ти вже як ляпнеш!» – «А чого це ти її так захищаєш? – спитає тоді Катря. – Чи вона тобі родичка?» – «Ну, родичка! – здвигне він плечима. – Просто людина». – «Еге ж, людина! Бачила, як ти з неї очей не зводив!»)… Отож її поки що не взяли. А інших беруть. Дві години на збори і – айн-цвай до Німеччини!..
Іще розпитував Євген, що можна купити у Харкові. Ну, не купити на гроші, які можуть бути гроші в селі, а виміняти. Скажім, на той же хліб. Чи на сало.
– Все! – сказала артистка. – За хліб вам усе оддадуть! – І таким устояним голодом війнуло од тих її слів, що у хаті все мов аж нахмурилося.
– А що ви хочете виміняти? – спитала потім вона. – Може, в мене є, що вам потрібно.
– Навряд, – похитав головою Євген. – Ви ж колодок не прихопили? Чи залізних гвіздочків?
– Цього в мене немає, – з жалем зізналась артистка.
– А в Харкові є?.. Можна дістати?
Артистка знову сказала, що можна дістати усе. Там такі зараз базари!.. Люди несуть, що тільки мають. Нікому ж не хочеться вмирати од голоду.
– А не хочеться, – погодився Євген: він уже думав про
