показав долоні дядько. – Та руками тестя твого… І сусіди їдять – не пухнугь же з голоду?..
Євген уже мовчав. Не тому, що дядько його переконав, а не хотів більше з ним розмовляти.
– Отак воно, синашо, – звівся дядько з-за столу. – А сіяти можна по-всякому. В кого совість яка, той так і сіятиме…
«Це що: перед німцями совість?» – знову ледь не зірвалося з язика у Євгена. Однак змовчав. Не тому, що злякався: щось інше завадило. Розважливий дядьків тон, його мова спокійна? Не знав, не докопувався…
І зараз, пригадуючи оту розмову, думав про дядька: що він за людина? Зовсім німцям продався чи ще совість не втратив?
Ну, гаразд, годі про це! Ще буде час над цим подумати. Часу тепер у Євгена – хоч у копи складай!..
Знову подумав про брата. Грицько з радістю поїде, тому тільки тюкни. А от мати на це як подивиться? Не скажеш же їй, що по лампу. Щось інше треба придумати…
– А я так утечу, не питаючи, – відповів на те Гриць. Заскочив до брата, як і пообіцяв, раннього ранку, бо треба ж на панщину, на хутір Іваськів.
– А з роботи хто тебе відпустить?
– І звідти втечу. Ноги на плечі – й гайда!
– Гайда! – аж скривився Євген невдоволено. – Шомполів хочеш покуштувати? Бачив, як Бородая розписали? А ти – утечу!
– А що ж тоді робити?
Євген не відповів. Сидів, потираючи культю («Все її тре, усе тре, – розповідала матері Катря. – А спитаєш, чи болить – каже, що ні… А я ж таки бачу: болить!»), супився задумливо. Зморщив потім лице, наче кислицю з’їв:
– Треба-таки йти до дядька!.. Ти мимо проходив – у дворі не бачив?
– Бачив… Тіки вони вже в управу пішли.
– На службу? – криво посміхнувся Євген. Подумав, що так навіть краще: не родичатися.
– Зачекай, разом підемо.
Швиденько зібрався, сказав Катрі, що зараз і вернеться. Вийшов на вулицю: поношений піджачок, штанина обтріпана, стоптаний, з чужої ноги, черевик і картузик благенький. Ех, Євгене, Євгене, чи давно ти йшов оцією ж вулицею у формі парадній? У льотчицькій, з блакитними, як небо, петлицями?.. Та що там і згадувати!.. Зціпив вуста, втупився поглядом у стежку, вимахує милицями…
Грицько провів брата аж до управи. Кинув: «Бувай!» – побіг навздогін за гуртом парубчаків, що тяглися вулицею. «Пацан! – провів його несхвальним поглядом Євген. – Вітер у голові!» І одразу ж подумав про матір. Вирішив після управи, як усе буде гаразд, зайти одразу ж до неї. Отам уже буде війна!
Про батька ж і не згадав: у їхній хаті, відколи Євген себе й пам’ятав, усе вирішувала мати.
В управі Євген уже був: тоді, як Івасюта «почистив» йому зуби. Але тоді його сюди привів поліцай, а тепер, бач, з власної волі! «Гляди, доживуся, що прийду ще й проситись на службу!» – поглузував сам із себе.
«Управа!.. Слово ж гидотне яке!.. Управа – розправа!..»
Важко піднявся на ґанок: вісім сходинок, вісім разів виважився на милицях, мов на турнікові… Згадав одразу ж турнік в далекому звідси училищі й себе, спритного, дужого: птахом злітав над перекладиною, і все тіло
